Королева пустелі - Джорджіна Говелл
Ми, західні люди, можемо постійно завойовувати Азію, але ми ніколи її не втримаємо — ось що, здавалося мені, було написано поверх цього краєвиду».
Вона дивилася вниз на територію, що стане Іраком, країною, в якій Ґертруда буде некоронованою королевою. Дивовижно, але вона передбачила й майбутнє Іраку, що чекало на країну за багато років після того, як сама Ґертруда закінчила свій земний шлях.
Розділ 7
Дік Доті-Вайлі
Незламний герой...
Ніколи ще не виймав шаблі хоробріший солдат...
Серце його було сповнене ніжності й печалі..
Улітку 1907 року, коли вийшла друком остання книжка міс Белл, вона працювала разом із сером Вільямом Ремзі в Конії та Бінбіркіліссе, у Туреччині — втілити цей спільний проект вони обіцяли одне одному в 1905 році. Ґертруда добровільно взяла на себе каторжну роботу обмірювань і креслень, працюючи по 24 години на добу, тимчасом як сер Вільям аналізував отримані дані й здійснював загальне керівництво. Результатом стала книга «Тисяча й один храм», що вийшла друком 1909 року і яку досі вважають однією з еталонних робіт з ранньої візантійської архітектури в Анатолії. Винагородою Ґертруді стали престиж і визнання, яким позаздрили б чимало археологів і які вона ніколи не заслужила б без років наполегливого навчання.
Як археолог Ґертруда мала перевагу над іншими. Цю перевагу давала її готовність і бажання проникати на небезпечні території; свобода, яка давала їй змогу здійснювати незалежні й недешеві експедиції; її енергія та ентузіазм. Щойно вона захоплювалась якоюсь ідеєю, її не могли зупинити ні високі гори, ні спека з москітами, ні хащі з павуками і зміями, ні далека відстань.
У передмові до книги й у листі до Флоренс Ремзі писав, що та сама дата, яку Ґертруда помітила за два роки до того в Бінбіркіліссе, була накреслена на стіні крихітної печери, і всі попередні дослідники просто проходили повз неї. Він писав про своє захоплення Ґертрудиними «скрупульозністю й уважністю» і додав, що навколо цього знайденого Ґертрудою напису «будується хронологія Тисячі й Одного Храму». Порівняно з Ремзі Ґертруда була обдарованим новачком. Коли Девід Гоґарт виявив бажання попрацювати з професором, той відправив його в Грецію вивчати епіграфіку. Ґертруду ж Ремзі від себе не відпускав, хоча, можливо, його мотиви були не зовсім безкорисливі. Адже вона уже мала за спиною кілька знакових експедицій, та ще й була багатою спадкоємицею, а отже, могла надавати фінансову підтримку у його розкопках.
Ґертруда прибула в Малу Азію у квітні й зустрілася зі своїм улюбленим служником із Алеппо, Фаттухом. 28 числа вона написала:
«Між морями й пагорбами витають легенди, по долинах розкидані руїни великих заможних грецьких міст. Це сторінка історії... яка вкарбовується в мозок сильніше за будь-яку книжку... Не знаю, чи є у світі хтось, щасливіший за мене, чи є місця, прекрасніші за Малу Азію. Я просто згадую ці факти по ходу, щоб вони закарбовувалися у (вашій) пам’яті».
У Мілеті вона отримала телеграму від сестри Ельзи про те, що та заручилася з Гербертом Ричмондом. Лист від Флоренс наздогнав її на місці давнього карійського міста Афродисіас, де Ґертруду заворожили дверні арки, прикрашені вирізьбленими в камені ґронами фруктів і квітів, переплетеними з фігурами птахів і тварин. Вона їхала берегами озер, уздовж рядів абрикосових і вишневих дерев, під укритими снігом горами, розбитими дорогами, убрід через гірські річки, де особливо важко було в’ючним тваринам. Біля озера Еґридир вона купила ще одного коня за десять турецьких фунтів і вмовила якогось рибалку перевезти її на маленький острівець: «Він був оточений зруйнованими візантійськими стінами, від яких відколюються й падають прямо у воду величезні шмати кам’яної кладки; то там, то там стирчить уламок старої колони... а змій там — тьма-тьмуща». Розглядаючи дно озера, Ґертруда побачила у воді уламок каменя з якимось написом. Розкидаючи змій, вона спустилася вниз до води: « Чого я тільки не робила, щоб розгледіти той напис... я зішкрібала з каменя мул, але... він припливав назад, і я зрештою здалася, мокра й досить роздратована».
У супроводі Фаттуха римськими дорогами вона дісталася Азії, насолоджуючись розмаїттям метеликів, і зупинилася в Конії. Ґертруда вже працювала в Бінбіркіліссе, коли у таратайках, запряжених віслючками, прикотило подружжя Ремзі з сином, який приїхав туди за завданням Британського музею. Місіс Ремзі приготувала чай, а професор, «забувши про все на світі», одразу ж занурився у роботу разом із Ґертрудою, неначе продовжуючи розмову, перервану якусь хвилину тому. «Ми вважаємо, що знайшли хетське поселення!— писала вона додому 25 травня. — Як же це захопливо! Бачили б ви, як я ганяю своїх підручних — 20 турків і 4 курдів!».
Хоча Ґертруді виповнилося вже тридцять вісім, вона була у самому розквіті. Окрім кохання, вона реалізувала себе в усьому, але досі — як зазначала Дженет Гоґарт в Оксфорді — щодо всього була гарячою натурою. Їй було так добре, що Флоренс не могла не вловити фальші у надто пафосній приписці, похапцем надряпаній у кінці листа: «Я жахливо засмучена тим, що не зможу бути на весіллі Е[34]». Щаслива й захоплена роботою, Ґертруда й гадки не мала, що от-от зустріне чоловіка, який стане коханням усього її життя.
Майор Чарльз Хотем Монтеґю Доті-Вайлі, лейтенант Королівського уельського стрілецького полку — Ричард, або для друзів просто «Дік» — був скромним воєнним героєм з великою кількістю бойових нагород, отриманих під час Східно-Африканської кампанії 1903 року й раніше. Він був небожем мандрівника Чарльза Монтеґю Доті, поета й геолога, автора резонансної книги подорожей Arabia Deserta («Пустельна Аравія»). Ця хроніка шалених і небезпечних пригод, написана величною прозою, стала такою собі Біблією для серйозних мандрівників, що вирушали на Близький Схід. Це одна з книг, яку Ґертруда завжди мала в дорожній бібліотеці.
Дік Доті-Вайлі отримав освіту у Вінчестері й Сендгерсті. 1889 року, у двадцять один рік — вони з Ґертрудою були однолітками, майже день у день — він вступив на військову службу й вирушив служити в лавах Британської єгипетської армії в Китаї й Південній та Східній Африці. В Індії він служив у транспортній
