В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Перед входом, заклякло й німо, загорнений у брезент, іще в окулярах у великій роговій оправі, лежав командир восьмої роти, лейтенант Лєм'єр, якого принесли сюди його бійці. Він дістав кулю в рот. Його молодший брат через кілька місяців загинув унаслідок такого ж самого поранення.
30 квітня службу перебрав мій наступник зі змінного 25 полку, і ми відступили до Флера — місця зборів першого батальйону. Оминувши зліва вапнякову каменоломню «Ше-бон-тан», пориту глибокими вибоїнами, ми з веселою душею чебиряли крізь теплу днину по польовій дорозі до Бомону. Радісні очі знову насолоджувалися красою землі, вирвавшись з нестерпної тісноти підземелля, а легені впивалися лагідним весняним повітрям. Залишивши позаду грім канонади, ми знову могли сказати:
Цей день Господь, найвищий цар Небес,
Створив для чогось кращого, ніж битва.[27]
У Флері я виявив, що призначену мені квартиру зайняли кілька фельдфебелів з етапу, які, прикриваючись відмовкою, нібито мусять тримати цю кімнату для якогось барона фон X., відмовилися звільнити місце. Однак вони не взяли до уваги кепського настрою вимучених і роздратованих фронтових солдатів. Не довго думаючи, я наказав своїм супутникам виламати двері, й після нетривалої штовханини на очах у переляканих мешканців, що у нічних сорочках приспіли на галас, ці панове полетіли униз сходами. Кніґґе був ввічливий настільки, що навіть пожбурив їм услід їхні високі чоботи. Після цієї сутички я заліз до зігрітого ліжка, другу його половину запропонувавши своєму приятелю Кіусу, що блукав усе ще не прилаштований. Сон у цій меблі, за якою ми невимовно стужилися, пішов нам так на користь, що наступного ранку ми прокинулися свіженькі, мов немовлята.
Оскільки перший батальйон у нещодавніх битвах постраждав незначно, настрій був доволі погідний, коли ми марширували до залізничної станції в Дує. Місцем нашого призначення було село Серен, де ми кілька днів мали відпочивати. Привітне населення добре нас загостило, і вже першого вечора з багатьох будинків полинув радісний гамір святкування зустрічі товаришів.
Ці жертовні узливання після щасливо закінченого бою належать до найкращих спогадів старих вояк. І навіть якщо десятеро з дванадцяти полягли, останні два з певністю зустрінуться в перший-таки вільний вечір за келихом, піднесуть «тиху чару» за полеглих побратимів і жартома обговорять пережите. В цих мужах не згас той первінь, що його не лише підкреслювала, але й одухотворяла жорстокість війни, — ота предметна радість від небезпеки, оте лицарське устремління витримати бій. Впродовж чотирьох років війни вогонь виплавляв дедалі чистіше, дедалі хоробріше воїнство.
Наступного ранку прийшов Кніґґе й зачитав мені накази, з яких до полудня стало зрозуміло, що я маю прийняти командування четвертою ротою. Воюючи добровольцем в її лавах, восени 1914 року під Реймсом поліг нижньосаксонський поет Герман Ленс[28], майже п'ятдесяти років від роду.
ПРОТИ ІНДІЙЦІВ
6 травня 1917 р. ми вже знов крокували маршем до добре знайомого Бранкуру, а наступного дня через Монбреан, Рамінкур, Жонкур добрались до «позиції Зіґфрида», яку щойно кілька місяців тому покинули.
Перший вечір був буремний; сильні дощі періщили по затопленій місцевості. Та вже невдовзі низка гарних, теплих днів примирила нас з нашим новим перебуванням. Я сповна насолоджувався розкішним краєвидом, анітрохи не бентежачись білими хмарками шрапнелі й фонтанами від вибухів снарядів; вже майже не звертав на них уваги. З кожною весною починався й новий рік війни; ознаки великого наступу були такими самими невилучними її складниками, як первоцвіт і молода зелень.
Наш відрізок витворював виступ у формі півмісяця перед каналом Сен-Кантен, позаду лежала знаменита «позиція Зіґфрида». Для мене так і залишилось загадкою, чому ми мусили залягати у вузьких, погано облаштованих крейдяних окопах, коли за спиною в нас була велетенська й міцна цитадель.
Передова в'юнилася луками, із затінками невеличких гайків, що вже вбралися у ніжні барви провесні. Можна було безкарно пересуватися перед і позаду окопів, бо позицію забезпечували численні, висунуті далеко вперед польові пости. Ворогові наші пости були скалкою в оці, й в окремі тижні не минало й ночі, коли б він хитрістю чи силою не намагався вигнати звідти наші невеличкі залоги.
Втім, перший наш позиційний період проминув у приємному спокої; погода була така гарна, що теплими ночами ми спали просто на траві. 14 травня нас підмінила восьма рота, й ми, залишивши праворуч охоплений полум'ям Сен-Кантен, відійшли до нашого місця відпочинку Монбреен, великого села, що наразі мало постраждало від війни й могло запропонувати доволі зручні квартири. 20-го ми як резервна рота вийшли на «позицію Зіґфрида». То був суцільний літній відпочинок; вдень ми сиділи в численних, облаштованих у схилі альтанках, або ж купалися чи веслували в каналі. За цей час я, випроставшись у траві, з великою насолодою прочитав цілого Ариосто[29].
Недоліком таких взірцево-показових позицій є часті відвідини начальства, які власне в стрілецьких окопах істотно порушують затишок. Утім, моє ліве крило, що межувало з уже добряче «надгризеним» селом Белленґліз, аж ніяк не могло нарікати на брак вогню. Першого-таки дня одного з моїх бійців шрапнеллю поранило в праву сідницю. Коли я на це повідомлення поспішив до місця нещастя, він уже, цілком задоволений, сидів, чекаючи санітарів, на лівій своїй половині, попивав каву й заїдав велетенським окрайцем хліба з мармеладом.
25 травня ми замінили дванадцяту роту на фермі Рікеваль. Ця ферма, колишній великий маєток, слугувала місцем перебування почергово одній з чотирьох позиційних рот. Звідти повинні були забезпечуватися підрозділами розкидані по тилу три кулеметні гнізда. Ці згруповані за позицією в шаховому порядку опорні пункти являли собою перші спроби гнучкішого захисту.
Ферма лежала щонайдалі півтора кілометри за передовою; однак її споруди, оточені густим парком, залишалися неторканими. Також, оскільки штольні ще тільки належало викопати, вона була вельми густо заселена. Квітучі алеї глоду в парку й чарівні околиці надавали нашому існуванню, попри близькість фронту, принаймні відгомону тієї безхмарної сільської ідилії, на якій так добре знаються французи. В моїй спальні угніздилася ластів'яча парочка, яка вже з самого ранку галасливо заходилась годувати своє ненаситне потомство.
Вечорами я брав з кутка ціпок і мандрував уздовж вузьких польових доріг, що дугою звивалися по пагорбистих ландшафтах. Запущені поля були вкриті квітами з гарячішими й дикішими ароматами. Подекуди при дорозі стояли поодинокі дерева, під якими, мабуть,
