В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Стрілецька лінія розпалася і зникла у напрямку кручі, що стояла під важким вогнем, ми ж з Тайленґердесом і ще трьома вірними людьми не сходили з місця. Раптом хтось штовхнув мене у бік: «Англійці!»
Немов уві сні, на освітлюваній лише снопами іскор галявині моє око на мить вихопило подвійний ланцюжок постатей, що, підводячись із колін, рушав уперед. Я виразно розпізнав фігуру офіцера, що на правому фланзі віддавав наказ. Від раптової, несподіваної зустрічі друг і недруг однаково заклякли. А тоді ми чкурнули — єдине, що нам ще залишалося, — так, що в своєму заціпенінні ворог не встиг зробити навіть пострілу.
Ми підхопилися і помчали до кручі. І хоч я перечепився через підступно натягнутий у високій траві дріт і перекинувся через голову, та все ж щасливо дістався туди й вишикував збуджених людей, яких там застав, в один, злютований залізною необхідністю стрілецький ланцюг.
Отож, наше становище було таке, що ми сиділи під вогненним ковпаком, як під щільно сплетеним кошем. З усією очевидністю, своїм проривом ми завадили підрозділу, що мав, оточивши, знищити нас. Ми лежали коло підніжжя кручі на польовій, трохи роз'їждженій дорозі. Та неглибоких колій від коліс вистачало, аби сяк-так сховатися від рушничних пострілів, бо ж у небезпеці людина тулиться до землі, як дитя до матері. Наші гвинтівки були націлені на лісок, тобто англійські лінії були позаду нас. Ця обставина непокоїла мене більше, ніж усе, що діялося в лісі, тому час від часу, поки тривали наступні події, я висилав на вершечок кручі дозорця.
Раптом вогонь змовк; слід було налаштуватись на атаку. Щойно вухо звикло до несподіваної тиші, як підліском промайнув якийсь тріск і шерех.
«Стій! Хто йде?! Пароль?!»
Ми репетували, певно, зо п'ять хвилин, вигукуючи старе гасло першого батальйону «Могорич у гальбі» — вираз, що означав горілку з пивом і був відомий кожному ганноверцю; та у відповідь чули лиш якісь нерозбірливі крики. Врешті я постановив віддати наказ на знищення, хоча дехто з наших і стверджував, що розчув німецькі слова. Двадцять моїх гвинтівок влупили по ліску, магазини заляскали, і вже скоро з гущавини зачулися стогони поранених. При цьому мене не полишало нудке відчуття непевності: адже було не виключено, що ми стріляємо у власне підкріплення, що приспіло нам на допомогу.
Відтак мене заспокоювало, що звідти вряди-годи зблискували жовті вогники пострілів, які, однак, незабаром згасли. Одного з наших поранило в плече, коло нього заходилися санітари.
«Припинити вогонь!»
Наказ доходив повільно, нарешті вогонь ущух. Дією вдалося зняти напругу.
Знову вигуки з вимогою пароля. Я нашкріб усі запаси англійської і кілька разів рішуче закликав: «Come here, you are prisoners, hands up!»[30]
У відповідь багатоголосий крик по тому боці, наші твердили, нібито розчули в ньому щось подібне на «Помста, помста!» Один-єдиний стрілець виступив на узлісся і рушив до нас. Хтось із наших припустився помилки й гукнув йому назустріч «Пароль!», на що він нерішуче зупинився і обернувся. Розвідник, вочевидь.
«Пристрельте його!»
Десяток пострілів; постать опала й зіслизнула у високу траву.
Ця інтермедія сповнила нас вдоволенням. З узлісся знову долинув той дивний гармидер; звучало це так, ніби нападники заохочують один одного кинутись на таємничих захисників.
У найвищій напрузі вдивлялись ми в темне узлісся. Почало світати, над лугом здіймався легенький туман.
І тут нам відкрилася картина, яку годі вже можна було побачити у цій війні далекобійної зброї. З темряви підліску виокремилась вервечка тіней і виступила на відкриту галявину. П'ять, десять, п'ятнадцять, цілий ланцюжок. Тремкі руки зняли запобіжники. Ось вони вже за п'ятдесят метрів, за тридцять, за п'ятнадцять… Вогооонь! Кілька хвилин ляскали рушниці. Іскри сипались, коли брязкі свинцеві зерна вдаряли у зброю чи каски.
Раптом крик: «Увага, злівааа!» Зграйка нападників мчала на нас зліва, попереду якийсь велетень, що, з револьвером у витягнутій вперед руці, вимахував білою булавою.
«Лівий рій, розвернутись вліво!»
Люди згуртувалися і навстоячки зустріли прибульців. Кілька ворогів, серед них і поводир, повалились під похапцем випущеними пострілами, інші зникли так само швидко, як і з'явилися.
Це був момент для наступу: з прикріпленими багнетами й лютим «Уррааа!» ми штурмували лісок. Ручні гранати полетіли у сплутані хащі, й уже за мить ми знов були єдиними розпорядниками нашої польової вахти, щоправда, так і не впіймавши спритного ворога.
Ми зібралися на прилеглому житньому полі й витріщались один на одного блідими, невиспаними обличчями. Сонце зійшло осяйне. Спурхнув жайвір і дратував нас своїм тьохканням. Все це було примарним, ніби після ночі, проведеної за гарячковою картярською грою.
Простягаючи один одному фляги й припалюючи цигарки, ми чули, як противник із голосними зойками поранених віддаляється яром. Якусь мить ми могли навіть бачити цю процесію, але, на жаль, недостатньо довго, аби піддати їм ще навздогін.
Я вирішив обійти поле бою. З галявини доносилися чужорідні вигуки й крики болю. Ці голоси нагадували квакання жаб, чутне на галявинах після бурі. У високій траві ми виявили кількох мерців і трьох поранених, які, спершись на руки, благали пощади. Здавалось, вони були твердо переконані, що ми їх зараз прикінчимо.
На моє питання: «Quelle nation?» один відповів: «Pauvre Radschput!»[31]
Отож, перед нами були індійці, що приїхали за тридев'ять морів, аби на цьому богом забутому клаптику землі розтрощити собі черепи об ганноверських стрільців.
Ці крихкі чоловічки були в жахливому стані. На таких близьких відстанях піхотний постріл набуває розривної дії. Почасти їх влучило вдруге, коли вони вже лежали на землі, так що слід від кулі тягнувся уздовж усього тіла. Кожному перепало щонайменше по дві кулі. Ми підібрали їх і понесли до нашого окопу. Оскільки вони верещали, мов поросята на рожні, мої хлопці заткали їм рот і грозили кулаком, від чого їх страх ще посилювався. Один дорогою помер, але його все ж понесли далі, бо за кожного полоненого, живого чи мертвого, належалася винагорода. Решта двоє намагалися завоювати нашу прихильність, невпинно вигукуючи: «Anglais pas bon!»[32] Чому ці люди говорили французькою, я так і не втямив. У цій процесії, де зойки полонених зливалися з нашим торжеством, було щось страшенно архаїчне. То вже була не війна — то був якийсь прадавній образ.
В окопі нас із тріумфом зустріла рота, яка
