Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
Деякі підсумки Волинського Голокосту такі. Згідно із підрахунками відомого фахівця С. Марчука, загальні втрати польського населення на Волині в 1939–1944 рр. внаслідок радянських депортацій і репресій, участі у війнах з Німеччиною та Радянським Союзом, втеч до корінної Польщі, загибелі мирного населення у ході українсько-польського збройного протистояння, становили близько двох третин його довоєнної чисельності, тобто понад 200 тис. осіб (10 % чисельності всього населення краю перед початком війни). Щодо втрат українського мирного населення, — констатує С. Марчук, — то, так само, окремої статистики не існує. До цього треба додати 200 тис. євреїв (за даними В. Надольської — вдвічі менше), 120 тис. українців, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів і представників інших національностей[91]. Ще один дослідник волинської бійні вважає: «Можна припустити, що внаслідок війни, репресій, депортаційно-переселенських процесів, хвороб загинули або не повернулися близько 600 тис. волинян»[92]. 600 000–700 000 загиблих — це, між іншим, практично все населення сучасного Кривого Рогу. Або Львова.
На цьому проблеми для автохтонного населення Волині не скінчились. За існуючими даними, лише внаслідок чотирьох депортаційних акцій, організованих та проведених радянськими окупантами проти «ворожо наставленого» до радянської дійсності польського населення, було виселено «майже 200 тис. осіб»[93]. 800 000–900 000 — це майже все населення сучасних Запоріжжя або Донецька.
Вічна їм пам’ять!
Хто такі Провід ОУН(с-д) в 1943 р.?
Відповідь на це питання, як на мене, має величезне значення. Адже саме вона допоможе зрозуміти проблему рівня історичної відповідальності тих чи інших осіб та організацій за те, що коїлося на сучасних західноукраїнських землях за часи II Світової та після неї.
Погляньмо на відомі документи. Так, наприклад, у додатках до одного з томів «Літопису УПА» знаходимо цікаву схему. У зв’язку з цим укладачі тому навмисне роз’яснили: схема отримана з Архіву Служби Безпеки України «за допомогою дослідника генерал-майора Івана Біласа». Виготовлена вона «з матеріялів заарештованого М. Д. Б. Степаняка», але сама вона «не дає правильно всіх фактів щодо проводів ОУН і їх обсади; зготована, мабуть, 1945 р.».
Читаємо «Схему організаційної побудови вищих клітин ОУН»:
«Провід ОУН
Голова Бюра — Шухевич Роман («Тур») (загинув 5 березня 1950 р. — Д. Я.)
Член Бюра — Волошин Ростислав («Горбенко») (загинув 22 або 24 серпня 1944 р. — Д. Я.)
Член Бюра — Маївський Дмитро («Корсар», «Тарас») (загинув 19 грудня 1945 р. — Д. Я.)
Член Проводу без функції — Бусел Яків («Галина», «За-славський») (загинув 15 вересня 1945 р. — Д. Я.)
Член Проводу без функції — Луцький Олександер («Ан-дрієнко») (загинув 1945 р. — Д. Я.)
Член Проводу без функції — Степаняк Михайло («Лекс», «Сергій», «Богдан») (потрапив у полон до НКВС 30 липня 1944 р. — ДЯ.)[94].
Шестеро. Перший із них загинув 30 липня 1944 р., останній протримався в підпіллі майже 6 років. Двоє з шістьох загинули 1944 р., ще троє — 1945 р. Упродовж усіх цих років вони не мали фізичної можливості контактувати один з одним, ухвалювати будь-які «колективні» рішення. Ані щодо своєї партії, ані щодо УПА, ані, тим більше, щодо організації масштабних етнічних чисток на теренах, контрольованих німецькою окупаційною адміністрацією. Висновок: керівництво націоналістичним «революційним» озброєним рухом на окупованій піднімецькій (згодом підрадянській) території здійснював одноособово Роман Шухевич.
Тепер спробуймо з’ясувати, коли, де і ким цей партійний провід було створено. Спробуймо підтвердити або спростувати відомості, що переходять з одного видання до іншого. У передмові до одного з томів «Літопису УПА» його автор, Тарас Гунчак, стверджує: посаду Головного командира УПА було створено в серпні 1943 р., і її обійняв Роман Шухевич. Він же створив Головний військовий штаб УПА. «Усі бойові загони, — стверджує Т. Гунчак, — прийняли назву УПА, а територію їх дій було поділено між територіальними командуваннями» наУПА-Північ (Волинь, Полісся, Житомирська область), УПА-Південь (Кам’янець-Подільська і Вінницька області, «та далі на південь»), УПА-Схід («придніпрянські» області УРСР), УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття й Холмщина).
За півроку до того, 17–23 лютого 1943 р., III конференція ОУН ухвалила «концепцію переходу від підпільної діяльності до відкритої збройної боротьби», замінила Лебедя на Шухевича на посаді голови ОУН, об’єднавши в одних руках «політичне та військове крила українського визвольного руху… бо незадовго перед з’їздом Роман Шухевич був призначений Головним командиром УПА». У спеціальній примітці Т. Гунчак зазначає: «У теперішній час важко встановити, чиР. Шухевич перше був назначений Головним командиром УПА, чи вибраний головою Проводу ОУН. У моїй розмові на цю тему з М. Лебедем я дійшов висновку, що Р. Шухевич став спочатку Головним командиром УПА»[95].
Натомість укладачі іншого тому «Літопису УПА» подають дещо іншу інформацію. Лебідь був «урядуючим провідником ОУН» від 15 вересня 1941 р. (тобто від часу «почесного ув’язнення Бандери» — Д. Я.), а Шухевич перебрав керівництво ОУН(с-д) в травні 1943 р[96].
Такі різночитання зрозумілі. Ані тоді, ані значно пізніше ані рядові члени ОУН, ані ті, які займали вище становище в оргструктурах партії (якщо такі взагалі могли існувати в умовах німецького терору) уявлення про рішення тієї конференції не мали. Кожен діяв на власний розсуд, керуючись конкретними обставинами в конкретному місці в конкретний проміжок часу.
