Богдан Ступка - Михайло Павлович Загребельний

традицій: «Традиція – це насамперед цікаві спектаклі. Це моральна атмосфера в колективі. Оце найголовніше. Коли це є, тоді можуть з'являтися якісні твори. Якщо немає, то хоч як би ви крутилися, нічого доброго не вийде. Ось у фіналі "Сну смішної людини"» є проповідь: любити, радіти успіхові іншої людини. Насправді це дуже складно. Заздрити, підлоту робити – це дуже просто. І в людині все це закладено. Це теж людська традиція, вона передається. Чому стільки вбивств нині в усьому світі? Зрештою щось сталося, щось порвалося в душі нашій. Стало все дозволено, і за це немає ніякої кари. Звичайно, ми берегтимемо ті заповіді, які залишили нам Лесь Курбас, Гнат Юра. Останній був надзвичайно цікавий чоловік. Його завжди представляли як такого собі селянина-дурника. А він мав французьке коріння. Із Лесем Курбасом були однодумцями і мріяли про інтелектуальний український театр. Бо навіть часом мої друзі кажуть: "Ось українська класика українською мовою – це нормально, а як тут європейська драматургія?" Уявляєте? І ці диспути були багато років тому, вони тривають і досі. Отже, суспільство не розвивається, а деградує».

Не любить літератури, де є мораль: «Та в наш час мораль просто необхідна. До нас у театр ходять ті люди, які це знають, це сповідують і в це вірять. От би прийшли ті, які в театрах майже не бувають, а ходять на різні політичні телешоу і говорять казна-що. Спектакль не розв'язує ні газової проблеми, ні соціальної, ні економічної. Він тільки порушує питання. І є, сказати б, духовним подразником, а через духовність людина робить якісь правильні й потрібні суспільству вчинки».

Про свій вік жартує оповіддю про останню стадію склерозу: «Старий пан домовився з красивою жінкою, заплатив їй гроші. Вона дала йому адресу, підготувалась. Чоловік заходить, жінка лежить з бретеличками вся, чекає. Починає його роздягати, лягає з ним у ліжко. Він підсувається до неї, весь голенький, і раптом зупиняється: забув, чого прийшов. Встає, вдягається, виходить. "Ну що з нього візьмеш, старенький, чого я буду мучитися. Гроші заплатив, хай іде", – думає жінка. На вулиці згадує, чого приходив. Хоче вернутися назад, але забуває адресу».

Жанна Куява, провідний літератор сайту «Сумно. ком», цікавиться, як ставиться до того, що перетворився на героя біографій. «Зізнаюся, що наразі про мене пише ще й відомий український кінокритик Сергій Тримбач… Насправді дещо читати про себе подобається, а дещо я таки знаю більше. Гадаю, найкращою вийде та книга, що її сам про себе напишу, вона буде найправдивішою… Уже збираю матеріали, проте коли за це візьмуся – не знаю. Але дуже хочеться правду написати, то має вийти щось проблемне… Ні, я не забронзовію, бо не з бронзи. Це доля хіба що тих людей, які не мають Бога в серці. Я ж, навпаки, хочу цю висоту жартами трішки приземлити… Я погоджуюся лише на ролі людей із долями, де є внутрішні конфлікти… А ще дуже хочу зіграти таку собі мовчазну роль, щоб нічого не говорити. Але немає таких ні в кіно, ні в театрі… То ще років п'ять тому мама сказала: "Богдане, досить тобі вже так багато кричати на сцені, у кіно. Ти в такому віці, коли треба спостерігати, аналізувати…"».

Як розгадати феномен його успіху? «Звідки мені знати? Я собі працюю, а люди називають те феноменом… Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх. І в кіно так само. Це єдине завдання. Понад те – не вдаватися до пліток, інтриг, бо на це витрачаєш талант, здоров'я, і тоді бракує енергії вийти та зіграти якнайкраще. Якщо ти налаштовуєшся лише на творчість, тоді все вдається… Бо актор – це така професія, коли все життя мусиш доводити людям, що ти не верблюд».

Кого шанує з-поміж філософів? Сковороду. «Я взагалі люблю цього філософа. Такого, як він, не було ні в Росії, ні в Україні. Ми його, на жаль, зовсім не вивчаємо. Якось я сидів у кафе з одним американським диригентом Роджерсом. Він розпитував про наших композиторів, їхні твори. Говорили про театр, мистецтво, фільми. А за столиком поряд сиділи наші депутати. І там такі розмови: "Алло, ти що, хто ж відмовиться від такої посади, як міністр?" Мені так стало прикро за всіх справді талановитих людей тут. І я кажу Роджерсові: "Бачиш, тільки хтось з України поїде в якусь Європу чи Америку – і одразу прозвучить там. Наприклад, Бені Гутман – найкращий кларнетист світу. Я сюди зі Львова їздив на його гастрольні концерти. А його батьки з Білої Церкви виїхали в Америку. Батько Дастіна Хоффмана з Києва. Мама Сильвестра Сталлоне з Одеси. Навіть і мене вже причепили до родича. Ви не читали? Якесь видання написало, що я дядько Сталлоне". А мені Роджерс каже: "А я й не знав, що стільки знаменитостей подарувала ваша земля". Почали з ним згадувати нашого геніального диригента, мого земляка Степана Турчака. А тітка моя Олександра Сергіївна Вишневич була головним концертмейстером київської опери, коли він там працював. Дядько моєї матері, родом з Куликова, директор гімназії, одружився на рідній сестрі Кирила Стеценка, яка походила із села Квітки Черкаської області. Де Галичина, а де село Квітки? Я не знав, мені мама якось розказала. Він писав п'єси. Звали його Петро Крупник, бо моя мама з родини Крупників. Моя тітка – актриса Олена Крупник, за чоловіком Григорович. А сам він – брат знаменитого балетмейстера Григоровича. Ось такий Ступка з Куликова».

Новий 2012 рік зустрічає з усією сім'єю вдома. На запитання, що йому подарували, відповів: «Шкарпетки зимові чорні й білі, запонки…» – «А що з внуками робили?» – «Дурачились». Традиційно святкує Новий рік біля домашнього вогнища: «Зараз почуваюся, як дон Карлеоне, коли збирається вся родина. Наймолодший онук Богданчик бігає по дому (в нього завжди багато справ), онучка Устя наспівує, старший Дмитро щось цікаве (вже дорослий хлопець) розповідає, а я сиджу, дивлюсь на дружину, невістку й сина – усміхаюся і мовчу. Мені так приємно бути разом із найріднішими людьми. Маленькі діти, що хочуть, те й витворяють, нехай навіть і по голові ходять, а я, як глава клану Ступок, тільки усміхаюся… Мені подобається, коли в домі стоїть жива ялинка чи