Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
Так було в житті, так ті події, окрім показу подальшої долі дітей-сиріт, відтворила О. Кобилянська в новелі «Огрівай, сонце…». Знала письменниця й «Вовчиху» – Зою Жмут. Це була тітка Катерини, яка часто відвідувала племінницю в Чернівцях в О. Кобилянської. У розмовах із нею народжувалася думка описати на прикладі однієї сім'ї сільське життя кінця XIX – початку XX століття.
Не завжди втішно складалося власне життя, по-різному доводилося вивчати чуже, але О. Кобилянська працювала над романом «Апостол черні», написала новели «Вовчиха», «Василка», найповнішу автобіографію в листах до професора С Смаль-Стоцького «Про себе саму», «Лист до українців Америки» із закликом єднання українців з різних континентів, що був опублікований 6 березня 1924 року в одному з найдавніших часописів Америки – щоденній українській газеті «Свобода» в Нью-Йорку.
О. Кобилянська писала листа в непростих побутових умовах. По смерті брата Юліана його дружина Ізабелла фон Ферро виділила для письменниці мансардну («наповнену пекучим морозом, як ножем», – так зауважує О. Кобилянська) кімнату. «Ніяк мені вдолину [вниз, на перший поверх. – Б. Б.] сходити, щоб відітхнути свіжим скріпляючим воздухом, в мене одна часть тіла спараліжована, а, крім того, і лячно мені сходити сходами: там, вдолині, в сіних, може, стріну десь властительку мого помешкання (або котресь з її дітей), що накинеся грубими словами на мене і скаже: «Доки будете тут мені сидіти і місце забирати?» Господиня постійно дорікала, що їй вигідніше було б винаймати квартиру чужим людям. Письменниця наголошувала також, що так ведеться не тільки їй: «Ніхто не може вгадати, коли то в старім краю настане ліпше. Ні серцем, ні розумом, ні ворожбицтвом, ні терпеливим вижиданнєм… А хто кричить, того б'ють, карають, лають та ще і хліб відбирають».
Не треба сприймати цей лист лише як намагання викликати в заокеанських українців співчуття, спробу письменниці описати свій злиденний побут. Насамперед вона прагнула наголосити на необхідності створення такої світової організації, на зразок єврейських, яка об'єднувала б усіх українців, бо, на думку письменниці: «Ми ще не зрілі на світовій шахівниці грати. Ми видимо лиш самих себе, ми не вміємо бути з'єднаною силою, бути одною фортецею [підкреслено авторкою. – Б. В.]. Не вміємо на противників нашого істновання національного і розвою культурного, підкреслюю – культурного – спокійно, зорганізовано наступати».
На жаль, те, що помітила письменниця в 20-х роках XX століття, спостерігаємо й у XXI. А написаний лист був після того, як О. Кобилянська довідалася про створення в Канаді «Товариства помочи письменникам». Це, зрештою, випливає з подальшого тексту листа: «Мої пальці в зимній комнаті, пишучи та не випускаючи пера з рук, трохи поштивніли і почервоніли. Та нічо. Се не першина. Головне те, що я, думаючи про ріжне поетичне та прозаїчне (декому знане, декому зайве), не сказала те, що мала в гадці сказати на самім початку, іменно про засноване «Товариство помочи письменникам» десь далеко від нас живучих в старім світі, в Торонті, Америці».
Далі О. Кобилянська висловлює свої міркування щодо структури, діяльності та значення такого товариства. Завершує свій лист так: «Прихиліть Ваше вухо до мого скромного слова, слова старої робітниці, єднайтеся, дорогі мої, і працюйте в імени дальшого і красшого істновання Святої України і розвою нашого, вже доволі гіркими досвідами годованого, народу. Працюйте як одна сила, оден муж, самі для свого буття-істновання яко Українці [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.]. Глядіть вперед себе, витворюйте нову епоху, організуйтеся.
Робіть, що велике, гідне. Власними силами збиваймо ґрунт під ногами. Наслідуйте все щонайкрасше і найліпше, що посідають вже народи культурні, чужі, а хоч би і противники наші… Коби воно лише добре, наслідування гідне…
Кланяюся до Вас. 5 лютого 1924. Ольга Кобилянська».
Зміст листа диктувала письменниці тогочасна дійсність. У 1922 році вона зверталася до чернівецької «Рускої каси для ощадности та позичок», аби позичити на загальних умовах певну суму грошей, але їй у цьому відмовили, мотивуючи загальною економічною кризою. І саме тоді О. Кобилянська почала одержувати грошові перекази від громадських товариств та окремих осіб із США та Канади. Одним із перших надіслав їй свою допомогу в сумі 12000 румунських леїв Український Народний Союз в Америці. Фінансовий секретар Союзу Роман Слободян у листі від 15 квітня 1922 року, на якому не було зазначено точної адреси (вказано: «Буковина, Чернівці»), писав: «Ми знаємо, що обставини наших письменників суть гідні пожалування». Принагідно треба сказати, що і згодом чимало шанувальників зверталися до О. Кобилянської, не знаючи її адреси, використовуючи, звичайно, редакції буковинських і галицьких часописів.
Найчастіше збирання коштів для нашої землячки заокеанські українці мотивували потребою поліпшення здоров'я письменниці. Приміром, на якійсь вечірці хтось із організаторів оголошував, що їхня гордість, О. Кобилянська, потребує коштів, аби виїхати на лікування. Кожен з присутніх здавав певну суму, ставив підпис у спеціальному списку, де були зазначені прізвище й сума, яку благодійник пожертвував, а відтак цей список і зібрані гроші надсилали на адресу видатної буковинки.
Може скластися враження, що лише О. Кобилянська мала користь від спілкування із заокеанськими громадами, товариствами, редакціями. У переважній більшості випадків було і справді так. Але вона неодноразово допомагала «Українському Червоному хресту в Канаді» знайти ту чи іншу людину на Буковині; їй надсилали кошти, які вона передавала вказаному адресатові. Надзвичайну послугу зробила О. Кобилянська «Товариству помочи письменникам» своїм листом-зверненням.
Важливо відзначити, що насамперед молодь і національно свідома інтелігенція 26 березня 1922 року організували перше велелюдне пошанування О. Кобилянської – святкування 35-річчя її літературної діяльності. Воно демонструвало згуртованість українців на Буковині, пригнічених окупаційним режимом, вселяло віру в національні сили. Для багатьох саме тоді О. Кобилянська постала як зразок витривалості, незламності.
Святковим, без сумніву, для письменниці було й 12 грудня 1925 року, день одруження прийомної доньки Олени-Галюсі з Ельпідефором Панчуком. За невеличким весільним столом (зібралося сім осіб) думала вона, мабуть, про спокійну старість. Можливо, обмірковувала й те, чи правильно повелася, коли заопікувалася позашлюбною дитиною брата Олександра. Протягом перших років після народження дівчинка носила прізвище своєї матері. А виховувалась вона постійно в родині Кобилянських, що, мабуть, улаштовувало і Віргінію, і Олександра, який, до речі, як юрист повинен був мати незаплямовану репутацію. Родинне листування переконує, що О. Кобилянська, сестра Євгенія, їхній батько всією душею полюбили Олену, яку
