Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
Вони зайшли, і я подумав: “Як гарно це! Люди шанують людину, яка ціле своє життя працювала для народу і служила йому”».
Це підтвердили й антивоєнні новели та нариси О. Кобилянської «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Сниться», «Зійшов з розуму» тощо, сповнені глибокого гуманізму, любові до простої людини, на долю якої лягав страшний тягар війни. У них звучить гнів і обурення проти тих, хто розпочинає війни, показане прагнення народу до мирного життя, висловлена надія на те, що людський розум переможе чорні сили розбрату.
«Нема сонця в наших вікнах…»
Завдяки своїй творчості О. Кобилянська здобула славу серед освіченої частини української нації. У часи воєнного лихоліття, спілкуючись із тими, хто її провідував, вона знала про ситуацію в різних куточках України. Звичайно, найбільше тривожила невизначеність, що панувала на Буковині, адже на неї зазіхали і Росія, і Румунія, намагалася зберегти тут свої позиції стара австрійська влада. Об'єднання з Україною, яка після Лютневої революції в Росії утверджувалася, прагнула передова українська громадськість краю. З ними – не на вічових майданах, не у збройних протистояннях – помислами і творчістю, що пізніше найвиразніше відобразить роман «Апостол черні», була письменниця. О. Кобилянська писала до X. Алчевської від 29 квітня 1917 року: «Тепер в Вас на Україні таке гаряче, пориваюче життя, стільки праці – хто б був сього ще недавно сподівався. Скільки сердець, умів воскресло, скільки сплячих проснулося, Боже! Так десь і тебе, моя зозуле, пірвала струя праці. Пишеш багато? Пишеш і працюєш, бо твоє життя зараз не заколочене, хоч також в нім багато сонця не просвічує. А я ще не можу поринути в працю. В мене ще нема ні супокою, ні рівноваги в душі. Ми тут на своїй землі так, як полонені – і не знаємо, куди нас призначать. Я б бажала на своїй землі вмерти. Але заким вмру, хотіла б ще дещо гарне своєму народові полишити».
Буковинці в 1918 році визначилися, куди і з ким їм іти. З листопада 1918 року відбулося Буковинське Віче, де українське населення краю висловило свою волю бути разом зі всією Україною, а наприкінці листопада того ж року, порушуючи елементарні міжнародні норми та закони, Північну Буковину загарбала буржузно-поміщицька Румунія.
Після окупації краю в листопаді—грудні 1918 року (офіційно румунським королем затверджено 30 грудня 1918 року) впродовж двох десятиліть довелося жити під постійним шовіністичним тиском. Наведемо рядки з історичного нарису «Буковина»: «У листопаді 1918 р. було створено службу національної пропаганди в Буковині, завданням якої ставилося переконати населення у «необхідності» і «виправданості» об'єднання Північної Буковини з Румунією. У своїй діяльності ця організація мала керуватися положенням так званих «історичних прав» Румунії на Буковину за твердженням, що буковинські українці є «румунами, які забули рідну мову». Саме з метою швидше впровадити румунську мову в краї як державну, так і розмовну, проводилася румунізація освіти. Вже в 1920 р. було закрито 84 українські школи, а станом на 1927 р. у краї не лишилось жодної української школи. Були закриті українські гімназії у Кіцмані, Вижниці, Чернівцях, ліквідовано кафедру української мови та літератури Чернівецького університету, а сам університет перетворено в румунський декретом-законом від 12 вересня 1919 р.». Той період промовисто характеризує О. Кобилянська в листі до українців у Канаді: «Тутешнє життя, а особливо не румунам, стає з дня на день невідрадніше. Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі… А то так хотілося би ще дещо для того свого бідного народу оставити, так хотілося би до сходу сонця дожити, але чи сповниться бажання – не знаю».
Жила письменниця й сама бідно, поневірялася по чужих квартирах, до того ж постійно відчувала увагу до себе румунської таємної поліції – сигуранци. Про обшук, здійснений співробітниками тієї служби, із жалем згадувала О. Кобилянська: «Забрано мені не одно на вічне невіддавання – чудові нотатки до одної новели (за чим мені найбільше жаль), на котрі написання я радувалася заздалегідь – та ба! Куди з тим фактом підеш». Мешкала вона тоді в будинку брата Юліана. Е. Панчук із розповідей письменниці зробив нотатки: «Одягнуті в цивільне агенти мотивували свій вчинок тим, що вони мають незаперечні докази про антидержавну, тобто антирумунську, діяльність О. Кобилянської, про її зв'язки із закордоном: “Королівська Румунія – для румунів, а ви вигадуєте Україну і бунтуєте русинське населення”».
Рукописи, листи, за словами письменниці, «безжалісно і безладно згрібалися у велику теку. Не пам'ятаю, коли то непрошені гості пішли, бо я ще стояла й дивилася на оголений стіл… Увійшов мій брат. Утішив тим, що могло статися гірше – адже могли забрати весь мій архів, що зберігався у його кабінеті, але там, на щастя, обшуку не було… Довгий час я не могла працювати, брат уже двічі ходив до сигуранци, аби дізнатися, що сталося з моїм писанням, та все безуспішно».
Незважаючи на всілякі неприємності та невлаштованість, О. Кобилянська ніколи не марнувала часу. Навіть свої прогулянки (проходи, за її висловом) використовувала по-письменницьки. Тоді, коли вона проживала в будинку брата, Е. Панчук зауважив: «Не випадково ходила письменниця на свої щоденні проходи на вулицю біля її помешкання, а не в садибу, яка належала до помешкання і в якій повно зелені та квітів. Тут, на вулиці, мала О. Кобилянська не тільки свіже повітря, а й людей, до яких вона приглядалася, вивчала їх манери, поведінку, їх риси, характери, настрої. Письменниця безпомилково могла визначити чи вичитати з обличчя характер людини, її горе чи радість. Найкраще це їй вдавалось в осіб з селянських низів, в яких, як не раз говорила, душевні переживання великими буквами написані на їх обличчях. Треба знати їх читати, і письменниця володіла даром глибоко заглядати в душу простої людини, яку вона любила і шанувала».
Ми вже переконувалися, що матеріалом для творчості О. Кобилянської неодноразово ставало життя родини, сусідів, оточення. Доля домробітниці письменниці – Катерини Штинцер – лягла в основу творів «Огрівай, сонце…» та «Вовчиха».
У селі Раранча (теперішні Рідківці) наприкінці XIX століття жінка вбила свого чоловіка, спролетаризованого селянина-кушніра (справжнє ім'я – Франц Штинцер), який хотів продати останній клаптик землі, що прирекло б його дружину з двома малими дітьми на голодну смерть. Закопавши тіло чоловіка в садибі, дружина-вбивця нидіє від усвідомлення того, що злочин може бути виявлений, адже свідками були діти. Ті
