Ніч ополудні - Артур Кестлер

— Годі, — сказав Іванов.

— Ти питаєш, як я відкрив теорію «фізичного тиску», і я пояснюю, — виправдовувався Клєткін. — І пам’ятай: у жодному разі не слід забувати логічне обґрунтування цієї теорії. Інакше легко зробитися циніком. Таким, як ти. О, я, здається, засидівся.

Іванов спорожнив свою склянку і опустив протез на підлогу. Відчув в обрубку ноги ревматичний біль. Пожалкував, що взагалі почав цю розмову з Клєткіним.

Той заплатив за вино і, коли офіціант відійшов, запитав:

— То як буде з Рубашовим?

— Я вже сказав: залишимо його в спокої.

Клєткін підвівся, і його хромові чоботи зарипіли.

— Я визнаю його минулі заслуги, — сказав він. — Але сьогодні він нічим не відрізняється від того селянина, про якого я розповідав. Тільки стократ небезпечніший.

Іванов зосереджено глянув у незмигні очі Клєткіна.

— Я дав йому два тижні на роздуми. І впродовж цих двох тижнів ніхто не сміє його турбувати.

Іванов говорив офіційним тоном. Клєткін був одним із його підлеглих. Отож віддав честь, по-військовому повернувся й пішов до дверей, наповнюючи їдальню рипом своїх чобіт.

Іванов якийсь час сидів сам. Випив ще одну склянку вина, закурив і кілька разів глибоко затягнувся. Згодом підвівся і пошкутильгав до шахістів.

Після допиту умови життя Рубашова набагато покращали. Вже наступного ранку старий наглядач приніс йому папір, олівець, мило й рушник. Передав йому також купони замість грошей, відібраних при обшукові. Рубашов міг тепер замовляти собі цигарки й додаткові харчі з в’язничної крамниці.

Коли старий наглядач пішов, Рубашов попростував до вікна. Подвір’я вже було розчищене від снігу і група в’язнів ходила по колу. Перед цим в’язнів не вигулювали через снігопад. Лише Заяча Губа та його компаньйон виходили на подвір’я щодня, можливо, завдяки спеціальному розпорядженню. Щоразу, коли вони виходили на подвір’я чи повертались до камер, Заяча Губа дивився на вікно Рубашова. Цей погляд був такий виразний, що не лишалося жодного сумніву в його невипадковості.

Коли Рубашов не був зайнятий своїм записником, він завжди підходив до вікна. Годинами спостерігав прогулянки арештантів. Їх виводили групами по 12 чоловік. Вони шикувались по двоє, десять кроків між парами. У центрі кола, як вісь, стояло четверо конвоїрів, головним обов’язком яких було стежити, щоб в’язні не перемовлялися. Минало 10 хвилин і група зникала, на її місці з’являлася інша.

Перші дні Рубашов уважно вдивлявся в обличчя арештантів, силкуючись упізнати когось із знайомих, але даремно — не впізнав нікого. Зрозуміло, не жалкував. Та й не хотів зараз жодних згадок про зовнішній світ, не хотів нічого, що могло б відволікати його від основного завдання. А завдання полягало у тому, щоб обдумати все до кінця, до остаточного висновку, примиритися з минулим і майбутнім, живими й мертвими. З двох тижнів часу, даного йому Івановим, він мав ще десять днів. Упорядковувати свої думки він міг лише у записнику. Але це заняття вичерпувало його, і працювати з олівцем йому вдалося не більше двох годин на день. Поза цим його мозок працював без системи, але безупинно.

Рубашов завжди був переконаний, що ніхто його не знає так добре, як він сам. Живучи без моральних забобонів, він не мав ілюзій щодо феномена, який називався «першою особою однини», і не сумнівався, що цей феномен наділений певними імпульсами, в існуванні яких люди зізнаються не дуже охоче. Тепер, стоячи біля вікна чи завмираючи раптом на одній із цементних плит підлоги, він робив несподівані відкриття. Він відкривав, наприклад, що процеси, які помилково називаються монологами, є насправді діалогами особливого виду — діалогами, у яких один співрозмовник завжди мовчазний, а другий, усупереч усім граматичним правилам, звертається до нього займенником «я», а не «ти», наміряючись увійти до нього в довір’я і з’ясувати характер його намірів. Мовчазний співрозмовник завжди залишається мовчазним, невловимим, невизначеним у часі й просторі.

Тепер Рубашов довідався, що традиційно мовчазний партнер здатен теж говорити, часом навіть без приводу чи прохання. Його голос звучав по-новому і Рубашов прислухався до цього голосу зі щирим подивом. Прислухаючись, помічав, що його власні уста ворушаться. Не було в тому ніякої містики, навпаки — все мало конкретний характер і форму. Шляхом спостережень Рубашов поступово дійшов відкриття, що головну роль тут відіграє феномен, який протягом усіх цих років залишався німим, а тепер раптом заговорив. Називається цей феномен першою особою однини — «я».

Це відкриття поглинало його увагу набагато більше, ніж деталі недавньої бесіди з Івановим. Зрештою, він зразу вирішив, що над пропозиціями Іванова не варто гаяти часу. Було ясно — пропозиції Іванова він відкидає і ніякої участі в його грі не бере. З цього виходило, що жити йому залишилося дуже мало. Цей висновок і ліг в основу його рефлексій.

Про звинувачення в замаху на життя Хазяїна він теж не думав. Вважав це цілковитим абсурдом. Його більше цікавила особа Іванова. Коли той сказав, що їхні ролі могли б помінятися, то був, безумовно, недалеко від істини. Бо за своєю духовною біографією вони були близнятами. Правда, вони не вийшли з того самого черева, але їх живила та сама пуповина спільних ідей. Партійне оточення сформувало характер обох у найвирішальніші роки. Вони сповідували ту саму мораль, філософію, мислили тими самими категоріями. І сьогодні їхнє становище могло бути діаметрально протилежним. Він, Рубашов, міг бути слідчим і сидіти за столом замість Іванова, і той міг бути підсудним і нервово тепер поглядати на свого колишнього приятеля. І, швидше за все, Рубашов користувався б тими самими аргументами, що й Іванов. Правила гри, так чи так, були затверджені, зафіксовані. Допускалася лише варіація деталей — і тільки.

Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця,