«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Того ж дня Блязер, Штарк, Ребіш і ще хтось з наших чоловіків кинулися до військкомату. Там застали розгардіяш і хаос. Приміщення оточив натовп схвильованих, збурених цивілів, які бажали добровольцями йти на фронт. Мусьо розповідав, що під військкоматом зібрався дружний тлум львівських робітників. Батько, який там був, сказав нам, що справжніх робітників від верстатів він не помітив, зібралися лише молоді євреї. Ні львівські поляки, які вважали радянську владу окупаційною, ні тим паче українці добровільно не поспішали до лав Червоної армії. Стосовно можливого приходу німецького війська громадськість Львова чітко розмежовувалася за національними ознаками. Українці чекали на німців з надією, поляки — з цікавістю, євреї — з острахом. Останні виявилися найдалекогляднішими. Радянська влада здавала собі справу зі справжніх настроїв населення, бо в Західній Україні систематичну військову мобілізацію не організувала. Більше того, тих західноукраїнських жителів, які на час вибуху війни вже перебували в армії, скоро зняли з фронту і відправили до кінця війни в тил у робітничі батальйони.

— Вертайтеся додому, — звернувся воєнком до натовпу. — Треба буде, вас покличуть. Поки що до діючої армії нікого не забираємо. Мобілізаційні розпорядження не поступали.

На наполегливе прохання видати хоча б стрілецьку зброю, він відповів, що у військкоматі зброї немає. Зброя в арсеналі, а тут не арсенал. Насправді влада не бажала роздавати цивільним зброю.

— Типові російські чиновницькі порядки, відома їхня «канітєль», — сердився Мусьо. — Ніхто нічого не знає, але всі «прі дєлє».

Наступного дня в полуднє зовсім близько почувся тріск револьверних пострілів, кулеметні черги, вибухи ручних гранат. Мешканці в паніці спустилися до пивниці. Розійшлася чутка, що німці висадили поблизу десант. Але, як скоро вияснилося, стрілянину в місті розпочали не німці, а члени боївки ОУН. Боївкарі перш за все напали на тюремну сторожу з метою визволити політв'язнів. Їм це не вдалося. Події швидко набрали несподіваного для повстанських розрахунків повороту. Генерал Власов (той, з пізнішої РОА) здійснив успішний контрнаступ і затримав німців під Перемишлем. Львів на якийсь час було врятовано від німців.

Отямившись, до міста повернулася з Тернополя совєтська адміністрація, а з нею і конвойний полк НКВД. Військо разом з енкаведистами до кінця дня ліквідували розрізнені групки погано озброєних, нечисленних оунівських боївкарів. Кого упіймали, розстрілювали на місці. Радянські танки обстрілювали підозрілі піддашшя, особливо вежі храмів, бо ніби там, на їхню думку, засіли диверсанти. Внаслідок цього було пошкоджено вежі костелів св. Єлизавети, Марії Магдалини, латинської катедри, церков св. Миколая, св. П'ятниці та інших львівських храмів.

Невдала для ОУН акція 24 червня ще раз показала, що українці у Львові становлять маломобільну меншість. Організувати масові повстанські виступи у місті вони не були спроможні, на відміну від поляків. Коли в липні 1944 року, за схожої мілітарної ситуації, поляки вдарили в тил відступаючого вермахту, то без ускладнень допомогли Червоній армії заволодіти цілим містом. У десятитисячній львівській дивізії польської Армії Крайової воювала міська молодь, яка знала у Львові всі входи і виходи і яка знаменито орієнтувалася в сплетінні вулиць та провулків рідного міста.

Вранці до нас зайшов Мусьо в штанях-гольф (трохи нижче коліна), у високих альпійських черевиках на товстих шкіряних підборах, з наплечником на спині.

— Прийшов з вами попрощатися, — повідомив він бадьоро, — їду з друзями на Схід. Не бажаю жити під Гітлером.

Наляканий збройним виступом розрізнених, малочисельних бойових груп ОУН, комендант Львова запровадив жорсткий воєнний стан. Совєтські органи не орієнтувалися в справжній силі та потенційних можливостях українців у місті, а страх, звісно, має великі очі.

Оголошено панічне розпорядження, за яким заборонялося особам гуртуватися у розчинених брамах, не дозволялося не лише відчиняти фасадні вікна, а й підходити до шибок. Міщани, призвичаєні спостерігати світ якраз через вікна, наперекір суворій забороні продовжували підглядати за рухом на вулицях міста. Заборонене приваблювало, хоча траплялися трагічні випадки, коли червоноармійці, помітивши за віконними занавісками силуети, відкривали вогонь. Совєтські танки, як зазначалось, в гонитві за диверсантами обстрілювали вежі церков і костелів, обривали дроти міської мережі. Трамваї завмерли, спорожнілими вулицями сновигали тільки військові патрульні вантажівки. Для маскування перед авіацією автомобілі густо замаяли зеленим галуззям. Зверху вони виглядали як мирний зелений кущ. Червоноармійці лягали униз животами на дно кузова вантажівок по п'ятеро з кожного борту. Цівки їхніх гвинтівок були спрямовані на дахи, піддашшя та вікна вищих поверхів. У такому грізному вигляді ці неоковирні псевдокущі курсували принишклими вулицями центральної частини міста.

Тим часом антиукраїнська істерія наростала. Енкаведисти за наперед заготовленими списками арештовували українську інтелігенцію. Міліціонери прямо на вулицях перевіряли паспорти, вихоплювали серед перехожих українців. Богу духа винних людей, без пред'явлення звинувачень, без жодних пояснень, тільки за національною ознакою, відправляли у в'язницю. Наша двірничка попередила батька і Миколу Щура не потикатися на вулицю без нагальної потреби. До слова, двірники у воєнний час мали з кожною владою найтісніший контакт, особливо двірники центральних вулиць, які були прямими агентами поліцій них органів. Батько послухався дружньої поради.

Майже поруч з нашим кварталом розміщалися дві львівські тюрми: малі та великі Бриґідки. Саме сюди спроваджували затриманих міліціонерами людей. Бриґідки віддавна стали для українців знаковою в'язницею. Австрійці, оволодівши Галичиною, провели касату (знищення) непотрібних, на їхній погляд, монастирів. Раціональна традиція Європи не толерувала молитовні, контемпляційні монаші ордени. Зате шанувала ті чини, які дотримувалися знаменитого бенедиктинського девізу «ora et labora» (молися і працюй). Під австрійську касацію потрапив розташований у центрі Львова жіночий молитовний чин св. Бриґіди з його великою забудовою та обширним подвір'ям. Простору будівлю з міцними середньовічними мурами та численними монашими келіями австрійці легко пристосували під міську в'язницю. В побуті за в'язницею довго зберігалася народна назва Бриґідки, хоч офіційно за різної влади ця тюрма носила різні назви. Саме у Бриґідках за австрійської пори знемагав молодий Іван Франко. Тут польська поліція закатувала до смерті під час слідства Ольгу Басараб, тут на тюремному подвір'ї повісили юних українських патріотів Біласа і Данилишина, тут страчували інших українських революціонерів. Через Бриґідки пройшли за польських часів тисячі українських політв'язнів, у тому числі й Степан Бандера. В червні 1941 року