«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

У всьому будинку, окрім нашої сім'ї, ніхто більше не передплачував і не читав обласної львівської газети, що стала виходити під політично лукавою назвою «Вільна Україна». У лютому 1940 року «Вільна Україна» несподівано опублікувала широкий матеріал з кримінальної хроніки. Відзначимо, що радянська обласна преса дуже рідко, лише у виняткових випадках друкувала подібні матеріали. Зазвичай на її шпальти не потрапляли ні місцеві кримінальні події, ні нещасні трафунки, ні стихійні лиха, ні некрологи знаних в області людей, ні інші цікаві звичайним читачам повсякденні місцеві життєві новини. Їх заміняли пропагандивні життєписні опуси про Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Клару Цеткін, Сергія Лазо, Миколу Щорса, Григорія Котовського та інших большевицьких святих. Причина небувало виняткової, як на совєтські журналістські звичаї, газетної публікації таїлася у тому, що кримінальні злочинці видавали себе за міліціонерів та енкаведистів, і потрібно було рятувати і так малопривабливий образ силових органів перед львів'янами. Вийшов цей газетний матеріал під сенсаційним заголовком «Грабіжники і вбивці». А писалося там про всім нам добре знаних мешканців нашої кам'яниці Романа Желязного (в газеті Желізний) та його брата Станіслава.

Для мене тоді настав «зірковий час». Старше жіноцтво будинку виявляло велике зацікавлення долею хлопців, яких знали ще дітьми. І мене стали запрошувати прочитати їм цей номер газети. Літні єврейські жінки не знали кириличного письма. Необхідно було кожній з них не лише виразно прочитати зміст, але ще й перекласти певні малозрозумілі для них українські звороти. Сповнений почуттям власної значущості, я мандрував од квартири до квартири, намагаючись солідним драматичним тоном прочитати домогосподаркам сенсаційний текст з «Вільної У країни». Приводжу тут його у дещо скороченому, стислому викладі. Розпочиналася кримінальна хроніка так: «У Львові довгий час орудувала бандитська зграя, що організувалась з рецидивістів-злодіїв, які влаштовували збройні грабунки і тероризували населення.

Банду організували відомі злочинці-рецидивісти Р. Желізний, М. Данилко та П. Божик.

За короткий час банда Желізного зробила ряд великих збройних пограбувань… Щоб проникнути до квартир, бандити вдягали червоні пов'язки, видавали себе за гвардійців або працівників НКВД. В жовтні бандитів Р. Желізного, С. Желізного, П. Божика, Шиманського і інших органи міліції арештували. В ніч на 7 листопада бандити, проломивши стіну, втекли з 1 відділку міліції і знов продовжували грабунки».

На тому місці, хоч газета втрималася від коментарю, читачам ставало зрозумілим, що кримінальники, користуючись нагодою, а саме «октябрьскімі празнікамі», дочекалися, поки міліціонери понапивалися, і тоді спокійно втекли. Далі писалося, що бандити перейшли на територію іноземної держави, значить, розуміли львів'яни, на окуповану німцями територію Польщі. Але там, видно, не загріли місця. Газета продовжувала:

«Згодом Р. Желізний і Т. Буряк нелегально повернулися у Львів, знов широко розгорнули бандитські напади. При затриманні банди Р. Желізний вчинив збройний опір, вбивши міліціонера Коллєра».

Читав я цей текст і Владеку Желязному, який просив мене читати неспішно, доволі, докладно. Мусив я кілька разів повторити йому прочитане. Владек напружено слухав і вкінці понуро сказав:

— Пропав Роман. Не слід було йому чіпати міліціонера. Такого не подарують.

І все ж Владек найняв братові на процес дорогого адвоката.

Через місяць відбулася судова розправа і ця ж «Вільна Україна» оповістила: «Вирок над бандою Желізного. Закінчилося слухання справи зграї грабіжників і вбивців, яка орудувала у Львові, організована відомим бандитом-рецидивістом Романом Желізним. Всі учасники банди під час судового процесу визнали себе винними в організації ряду великих збройних пограбувань. Р. Желізний визнав себе винним також в убивстві міліціонера Коллєра.

Розглянувши справу банди Желізного, суд засудив грабителів-рецидивістів Р. М. Желізного, М. М. Данилка (Гонту), В. А. Мороза, В. К. Беднарика, Т. П. Буряка і Г. М. Бернштейна до вищої міри соціального захисту -розстрілу».

У Владека теплилася ще слабенька надія, може, зважать на молодий вік Романа і вирок змінять довготривалим ув'язненням. Проте дарма! Одного дня Владек дізнався, що помилування відхилили і вирок виконано. Болючим для Владека було і те, що за совєтськими правилами тіло страченого родині не видавали. У секреті теж тримали місце поховання. Невдовзі Владек довідався про схожу невтішну долю наймолодшого брата — Сташека. Дійшли вірогідні відомості з Варшави, що Станіслава Желязного німці повісили за злодійство.

Соня приходила скаржитись моїй мамі, що Владек тепер взявся пити, що він сильно тужить за братами, а найгірше, боїться, що совєтська влада на тому не вспокоїться, з помсти за вбитого міліціонера посадять і його. Як у воду дивився.

Балачки та пересуди на тему трагічної долі братів невдовзі затихли. Їх затьмарили прямо-таки неймовірні воєнні події в Західній Європі. Влітку 1940 року, після кількатижневих не вельми затятих боїв, західний фронт зненацька заломався, Франція припинила чинити будь-який опір. Відлуння серед львів'ян від несподіваної капітуляції Франції, досі могутньої провідної європейської та світової держави, було колосальним. Франція була для Польщі головною опорою у цій війні, а для простих поляків — окрилюючою надією. Найважливіший, наймогутніший, найкращий польський союзник раптом капітулював! Для польських патріотів настав мало не кінець світу, в усякому разі — його присмерк. Вуйко Камінський ходив з жалобним виразом, не знаходячи слів з розпачу.

Блискуча перемога німців боляче вразила і євреїв. Події зробили засмученим та пригнобленим Муся Штарка, не так він уявляв собі хід війни з точки зору марксизму. Французька буржуазія, пояснював він батькові, зрадила інтереси свого народу і пішла на змову з Гітлером. Але французький пролетаріат, потішав він себе, ще збере сили і скаже своє слово. Про німецький пролетаріат він не згадував.

Про капітуляцію Франції хоч і говорилося у Львові крадькома, неофіційно, зате на кожному кроці. У нашому кварталі жила єдина українська сім'я, яка мала хлопця мого віку. Звали його Павло Матіїв, і ми з ним, звичайно ж, затоваришували. Його батько любив інколи заскочити до нас у гості. Невисокий, худенький, із сухорлявим вузьким обличчям, старий Матіїв аж ніяк не скидався на традиційний образ кухаря. А втім усе життя працював ресторанним кухарем.

Після краху Франції старий Матіїв завітав до нас радісно схвильований.

— Та курва Франція собі цю ганьбу заслужила, — задоволено потирав він руки. — Нарешті дістала по заслузі. Якби не Франція, поляки з нами війну не виграли б. — І став розповідати, як жовніри