Наречена Шульца - Агата Тушинська
І справді — ми не мали спільних світлин. Навіть без моїх нових вагань і сумнівів його не вдавалося вмовити. На усмішку — часом так. Тоді він виглядав ще молодшим, ніж зазвичай.
Але щоб сильніше його любити? Не можна було сильніше. І так усе було — тільки Бруно і Бруно. Він і для нього. Спершу він, потім його мистецтво. Або навпаки. Це було найважливіше для нього самого і для всіх. Отож без цих слів пані Марусі й без тієї білої троянди, яку вона колись принесла мені від його імені, я знала, що зі своїми бажаннями мушу сховатися в найтемнішому куточку. Але ж — змилуйтесь — не такому темному, як Дрогобич!
На щось таке я вже не могла погодитись. Може, те знайомство з Деборою — красивою й панівною своїм розумом над світом чоловіків — підштовхнуло мене до більш рішучих кроків. Спершу на словах. Упродовж багатьох вечорів ми говорили з Бруно. У цих розмовах літературних тем було щораз менше.
Наче рефрен, поверталася тема переїзду до більшого міста. Щонайменше до Львова, але я насправді від самого початку думала тільки про Варшаву. Тільки там був сенс розпочати життя заново, тільки там варто було ризикувати. Бо ж початок не мусив бути легким. Ані в моєму, ані в Бруновому випадку. Нові місця роботи, нові помешкання, старі родини на утриманні…
Він множив клопоти й труднощі, рахував, у нього нічого не сходилося. Але передусім повертався до своєї idee fixe. Дрогобич як прихисток його письменства, як його космос. Сидів на ліжку й плів, що лише там курява має терпимий колір і блиск, сутінки відкривають щоразу нові обличчя, а час сочиться через інше сито. А я думала, чи чує він сам себе. І кому він це говорить? Якимось випадковим підлабузникам чи своїй вимріяній, ще й у хтивих снах, жінці. Роздратована його егоїзмом, вже замалим не сказала йому про ті безглузді слова, якими він недавно частував за столом ледь знайоме нам товариство. На чиєсь питання ти відповів відверто, що у прозі соромився б того, що показуєш на своїх малюнках, і що не зміг би написати мазохістський роман. Я тут у рукавичках і ваганні стрибаю довкола пана мистця, щоб його не вразити осудом, а він відкрито говорить про СОРОМ!
І малює, малює, що йому тільки заманеться. Підбори, ступні, стегна, чорноту між ногами. Зрештою — той темний трикутник найменше тебе цікавив. Тобі вистачало ескізів грудей і пантофликів, копитець, шпильок, зміїних жал, шпичастих носиків, які можуть хвицнути, вжалити, затоптати. Сотні таких ескізів. Я розповідала своїм дівчаткам про Офелію та Енн із Зелених Дахів[57], не хотіла слухати тих, які казали, що означають ці твої фантазії. І що знають тебе краще за мене. Не хотіла читати нісенітниці про твої еротичні втілення у малюнках, про сексуальні заклинання, виконані олівцем або пером на „простирадлі паперу”.
То навіщо тобі я, якщо і на малюнках, і в реальності прищаві дівулі товчуть тебе й немилосердно глумляться з тебе, а потім ідуть собі, після оплати за послуги, без жодного слова, наче взагалі не існували? Чисте задоволення, без обіцянок та сентиментів. Жодних безглуздих гарантій, жодних зобов'язань. Про це тобі йдеться? Такого життя ти прагнеш у тому своєму деградованому, крокодилячому Дрогобичі?
Мені вже мало що бракувало до того, аби йому це викричати, але вирішила стриматися. Воліла продовжувати своє. Що у столиці нам буде краще, що будемо ближче до всього… До чого саме, запитав він, але не слухав моїх відповідей, а знову тільки самого себе. Що життя існує лише в галицькій провінції, що він, як письменник, відчуває це усім своїм єством. Тоді я: ти ж не хочеш залишитись провінційним письменником — ти, з твоїм талантом і уявою? Ні, я видатний, побачиш, що колись мене будуть знати й читати. Може, пройде багато часу, може мене відкриють лише у XXI столітті? Але для цього мусиш бути деінде. Заперечити він не наважився, пробурмотів щось невпевнено у відповідь.
Малюнок Бруно Шульца
Я зібрала в собі мудрість пані Марії Каспровичевої і Дебори Фоґель — вже не хотіла знову й знову, наче катеринка, повторювати те саме. Замовкла. Мені було його навіть трохи шкода, але знала, що борюся й за себе — я хотіла бути з ним, тільки жива, а не стушена у дрогобицькому соусі. Відчувала також, що за його гучними словами криються звичайнісінькі жалюгідні відмовки. Тож мовчала. А він продовжував бідкатися: скрізь деінде я буду викорінений. Скрізь. У Варшаві чи у Львові — немає значення. Мені не підходить інше життя.
А вранці ми вирішили переїхати до Варшави.
