Наречена Шульца - Агата Тушинська
За столом або на веранді „Віткевичівки” точилися запеклі диспути про літературу й філософію. Найблискучішим, звісно, був Віткаци, а також його приятель, філософ Роман Інґарден[47]. Але Бруно їм не поступався, що розчаровувало дамську половину „двору”, яка прагнула розпочати веселощі, а не дискутувати про філософські категорії.
Іноді я почувала себе як на небі, до якого, зрештою, із Закопаного було значно ближче, ніж з нашого Дрогобича. Я вірила, що світ складається зі слів. Що вони та їхні душпастирі творять найважливішу реальність. Була готова піти за цією візією у вогонь. І за Бруно, бо це він відкрив її для мене. Дозволяв перебувати у магічних світах, ступати по полянах і галявинах, до яких сама б я не дотягнулася. Ці люди особливі — ці гейзери мудрих слів. Я пояснювала собі піднесено, що досягла справжньої честі, й мій мистець обдарував мене щедрим жестом самітника, вдячного за прихильність до його витончених потреб…
Але досить було кількох речень Віткаци, аби спуститися з небес на землю. Він дотепно розповідав про свою одноосібну майстерню портретів, створену для „видовбування пик”, аби художник мав за що випити й закусити. А це насправді були немалі гроші. За портрет типу А — „вилизаний, фотографічна схожість, екзотична, рослинна декорація” — брав 350 злотих. За найдешевший та, згідно з правилами майстерні, „найбільш строгий, без фармакологічних доповнень”, треба було заплатити 100 злотих. Я вдоволено, а може, й з легкою тінню надії дивилася на Бруно. Але він навіть не поворухнувся — мабуть, не зрозумів мого німого запитання. Чи не хотів зрозуміти?
Я не знала, що й він мав такий портретний досвід, що заради грошей за кілька злотих малював туристів власне тут, у Закопаному, а перед тим у Криниці[48]. Під час його перших виїздів у гори. Десять років тому. Але він волів не повертатися до цих спогадів. Бо ж не мав темпераменту Віткаци. Ані його хисту знаходити клієнтів. Портретики були скромні, чорно-білі, а художник сірий і мовчазний. Таке не могло подобатися.
Віткаци — це інша справа! О, той умів причарувати! Треба було ще поклопотати про його великі кольорові пастелі з написами автора про допоміжні засоби, які він вживав під час роботи („пифко” було найлегшим). Інша справа, якщо малював їх від душі. Тоді я пригадала собі, що колись уже бачила картину, яку намалював Віткаци. Це ж був портрет Бруно — висів на почесному місці в його кімнаті на Флоріанській. Кольоровий, демонічний, повний звивистих форм, але й якоїсь проникливої ніжності. Здається, все тіло Бруно нагадувало в’юнкого жучка, зображеного згори. Гостроверха шапка і повідок довкола шиї. Партнер коломбіни, блазень, трагік, мій майбутній чоловік? Я бачила це лише мить — Бруно не хвалився, а я, надто вражена іншими образами й запахами, хотіла лишень утекти звідти. Це, безумовно, було справжнім мистецтвом, поза і понад будь-якими „правилами”.
Її Віткаци також малював. По знайомству, як наречену приятеля. Звісно, не як клієнтку — „даму, що хоче всього дуже дешево”, як того літа він скаржився в листі до дружини, ділячись своїми черговими невдачами.
От лише витягти Бруно у справжні гори — це була велика проблема… Зазвичай він відмовлявся від походів у високі ділянки Татр. І навіть від звичайних прогулянок. Одного разу я мала нагоду переконатися, як його страх висоти виглядав на практиці. Дійшли якось, ми і Дебора Фоґель[49], до Скупньового Уплазу[50] — місця, де відкривається широка й далека панорама гір. Повна, безкрая далечінь. Цього було достатньо, аби Бруно припав до скелі, боячись зрушити з місця. Марно ми удвох з Деборою тримали його за руки й щосили заспокоювали! Врешті мусили залишити його самого й вирушити по допомогу. Лише рослі чоловіки звели його вниз до Кузниць
