Похід українських армій на Київ-Одесу 1919 - Микола Капустянський

Нам щаслива доля дала змогу після довгих років вигнання знову дістатися на Україну, нелегально там працювати і значно підсилитися подихом своєї землі та гострим цілющим ароматом Євшан-зіллям. І… переконатися, що є ще порох у порохівницях, не гнеться козацька шабля, що жива і творча наша визвольна ідея, існують і діють на Рідних Землях чисельні героїчні і жертвенні її носії та крицеві борці за Наше Завтра.

Це скріпило наше переконання, що визвольна боротьба 1917-1920 років не пішла марно, а вона стала колискою всього сьогоднішнього національного буття. Отже, є ще для чого і для кого жити, боротися і працювати!

Нас, активних і відповідальних учасників Української Визвольної Боротьби, лишилось небагато живих. Уже неmа між нами головних її персонажів: українського Гарібальді – Симона Петлюри, легендарного команданта Січових Стрільців Євгена Коновальця, Гетьмана Павла Скоропадського, Президента ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, великих патріотів, князів українських церков Митрополитів Василя Липківського і графа Андрея Шептицького, видатного історика Михайла Грушевського, Голови Клубу Полуботьківців М. Міхновського, моїх друзів і «соратників» генерала М. Безручка, отаманiв Василя і Юрка Тютюнників, старших генералів генерального штабу проф. Юнаківа, Дядюші, В. Сінклєра, Ярошевича, генерала артилерії Зелінського – моїх однокласників по академії генерального штабу генералів Є. Мішковського, В. Сальського і В. Куща, теж і мого побратима полковника Січових Стрільців Романа Сушка, цього вояка з Ласки Божої, теж речників і чолових керівників Української Галицької Армiї полковника Д. Вітовського – Військового Міністра ЗУНР, генералів М. Тарнавського, О. Микитки, полк. Шаманека, от. С. др. Шухевича, сотн. Ф. Черника і Ю. Головiнського, др. Я. Воєвідки і… многі – многі тисячі відомих і невідомих Героїв «імена їх Ти тільки, Господи, Знаєш!»

Тому нам усім, кому доля якимсь чудом зберегла життя в цю повну смертельних небезпек епоху: світових війн, великих національних і соціяльних революцій, космічно-руйнуючих винаходів, апокаліптичних злочинів і жертв та прямо таки сатанинських режимів не дозволено свої знання й набутий досвід забирати з собою та поховати їх в домовину.

До того ж у вирі змінливих подій загинуло багато дорогоцінних пам'яток, матеріялів і друковаяих творів, а цю прогалину нам треба заповнити. До здійснення цього ми закликаємо всіх, кому дорога наша Справа.

Нарешті, маємо змогу випустити в світ другим виданням наш воєнно-історичний твір (монографію) «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році». (Дехто помилково називає його спомином).

Автор свідомо не вносить змін ні щодо форми, ні щодо змісту в усі три частини «Походу»…, крім деякого збагачення фактичним матеріялом, головно із совєтських джерел, бойових операцій в першій частині нашої праці в Розділах 1-го і 3-го періоду боротьби.

Опрацювали ми цей твір у польському таборі інтернованих (Ланцут) взимку 1919/20 роках під безпосереднім враженням від пережитого у вирі дальшої боротьби з навалою добровольців і большевиків та підступною загарбницькою політикою загонистої Польщі. А тому думаємо, що ми краще наблизимо читача до цих подій, якщо не змінимо тексту, в якому ми їх тоді спостерігали й зафіксували. Бо, дбаємо не лише про ознайомлення читача з фактичним матеріялом (аналізою і синтезою), але хочемо ознайомити його з тією атмосферою, в якій точилася ця боротьба, щоб таким чином читач цю історичну добу внутрішньо пережив, зрозумів і обєктично оцінив. Подруге, автор вважав за доцільне, щоб на оцінки і характеристики не вплинула його 25-річна політично-суспільна діяльність.

До того ж Головний Отаман Петлюра, «стара война», і критика дуже позитивно розцінювали наш твір і не заперечували методів праці, характеристик і висновків.

Автор має надію, що він своєю працею знову спричиниться до поверення і поглиблення серед українського суспільства, а зокрема молоді, відомостей про героїчнi чини нашого війська, що довгий час в несприятливих умовах змагалося за найвищий ідеал нації – її державність. Бо, чи може існувати більш цілюще джерело віри в майбутнє, щоб перетривати сучасне та відповідно підготуватися до переможнього прийдешнього, як наше славне, українське революційно-мілітарне минуле.

Молодше покоління, надтхненне героічними традиціями своєї минувшини, у грізні 1941-1945 рр. мужньо і жертвенно стало до боротьби проти кольоніяльної агресії зі заходу і сходу.

У кінцевому Розділі ІІІ частини «Походу» коли вже читач простудіює наш твір, ми коротко вкажемо, якими, на нашу думку, критеріями та мірилами треба послуговуватися, щоби збагнути генезу нашої визвольної війни та взяти з неї науку.

Вважаю за приємний обов'язок подякувати за допомогу у виданні та технічному оформленні й випуску праці: пп. О. Кобцеві, Ю. Степовому, Ю. Бойкові, С. Слюсарчукові та П. Войновському.

АВТОР

Мюнхен, 10 грудня 1946 р.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Кто в КієвЪ нача первЪє княжити і откуда Руськая Земля стала єсть.

(Літопис Нестора)

З 1917 р., з початку національно-революційного руху в Україні, і по цей день автору довелося брати активну участь у визвольній боротьбі Українського Народу проти насильників.

Йому пощастило мати безпосередні стосунки з видатнішими українськими діячами, а також добре ознайомитися з героїчними чинами нашої армії.

Автор приймав в операціях Української Армії діяльну участь, особливо з кінця 1918-го року, себто з часу переходу влади до рук Директорії, і до відвороту нашого війська за Збруч в листопаді 1919-го року.

Він працював на відповідальній посаді Начальника Оперативного Відділу Штабу Дієвої Армії (Штаб Вищого Командування), далі був помічником першого Генкварту того ж Штабу і, нарешті, з липня Першим Генквартом Наддніпрянської Армії.

Тому він пережив з нашою Армією всі її радощі і болі. Бачив ті несприяючі умови, в яких точилася ця велетенська боротьба, бачив тяжку працю Уряду У. Н. Р. і його вільні й невільні помилки.

З болем відчував, як запал нашого війська стримувала европейська дипломатія і гальмувала нашу справу; правду сказати, деколи спричинялися до цього