На зарослих стежках - Батіг Гамсун
Я не знаю, що про це думає Франциск[17].
О, в цьому дивовижному світі те, що безмірно мале, завжди в центрі того, що безмірно велике. Я знов відчуваю радість від життя. Так благодійно вплинула на мене поїздка до Осло.
***
Може, відчуття весни — це і є той тваринний трепет, який щороку переповнює наші душі? Бозна. Жінка-місіонерка, перебуваючи на чужині, мабуть, назвала б його покликом батьківщини, щоб надати цій фразі якоїсь релігійності й містичності, зате я після всіх своїх міркувань сприймаю це буквально: в цьому відчутті є щось пов’язане з домівкою та батьківщиною. Ми хочемо туди повертатися, ми прагнемо додому. На чужині в нас відсутнє відчуття весни, там ми просто киваємо головою, вітаючи нове місце. А серце мовчить.
Пригадую один випадок, що стався зі мною у Гельсінґі[18] 1898 чи 1899. Але це було майже п’ятдесят років тому, не пам’ятаю всього достовірно, імена я призабув, послідовність, очевидно, втрачена.
Коли я зайшов до книгарні, там було двоє відвідувачів: один — чолов’яга середнього віку, без головного убору, в білій сорочці поверх штанів і у високих чоботях, другий — молодий чоловік із кельмою в руці. За прилавком не було нікого.
— Зараз прийде, — сказав мені перший. — Дівчина пішла нагору по книжку для мене.
Я знайшов стілець і сів.
— Я росіянин, — сказав чоловік.
— То нема чим вихвалятися! — зневажливо кинув чоловік із кельмою.
— Я з Норвегії, — мовив я.
Росіянин зацікавився:
— Он як, із Норвегії? Маєте намір тут лишитися?
— Так, на рік.
— Хіба не однаково, звідки ми, — озвався муляр. — Я із Фінляндії, а належу світові.
На його слова ніхто не відреагував.
Росіянин підійшов до мене.
— А я не стрічав вас у тому місті, де ви живете?
— Я живу не в місті, дуже далеко, на Феллісевеґен.
— А мені, на жаль, доводиться жити в місті й чекати.
Росіянин говорив охоче: мовляв, він жив тут зі своїми господарями, а вони поїхали, він не знає, куди, десь за кордон. Він стомився чекати, його заїдала нудьга, хотілося додому. А чого ж тоді він говорить шведською, коли він росіянин? О, він вивчав мову ще дитиною і далі — увесь час, його батьки були шведські фіни, вони вже померли, але він народився в Росії, тож за походженням росіянин.
— І тобі не соромно? — гримнув муляр.
Однак на нього ніхто не звернув уваги.
Я сам собі подумав, що, напевно, цей росіянин народився в неволі, в якійсь далекій північній губернії, хоч не міг збагнути, як він опинився тут, але питати про те не хотів.
А чоловік усе говорив і говорив: мовляв, він мав будинок, красивий червоний будинок, і багато дерев, і ліс, і потічок, що дзюркотів мимо. О Боже ти мій Господи! Його чекали дружина й діти, а сам він ходив на роботу до графського маєтку, а то був величезний маєток, що тягнувся на десятки кілометрів, і трудилися там кілька сотень слуг і наймитів.
Дівчина спустилася з другого поверху з книжкою для нього. Чоловік вихопив книжку, перехрестився і засунув її в кишеню.
— Я очікую грошей, — сказав він дівчині, — багацько грошей, тож, мабуть, невдовзі за все вам заплачу. Цей добродій — з Норвегії, — додав він про мене.
Дівчина усміхнулася.
— Він житиме тут цілий рік, а от я вже не витримую, мене тягне додому.
Росіянин вийняв свою книжку з кишені, перехрестився і став її гортати. На обкладинці було зображено якусь ікону.
— Що це за книжка? — спитав муляр, та, не отримавши відповіді, повідомив: — Святе письмо. Мені хочеться підхопити його кельмою й пожбурити геть!
— Але ж для нього ця книжка дорога, — сказала дівчина за прилавком.
Муляр обернувся до мене:
— І що тут казати на таке божевілля? Вони мов тварини, нічого не розуміють, читають релігійні книжки, хрестяться. «Я народився в Росії, я росіянин», — каже він. Хіба не однаково, де?
— Ні, ні, — мовила дівчина.
— Що ви маєте на увазі, панно? — різко спитав муляр.
— Не однаково. У нас є країна, батьківщина.
— Отож-то й воно! Саме такі слова вбивають нам у голови з дня народження, про це пишуть газети і виголошують на майданах. А хочете почути мою думку?
Росіянин раптом в екстазі вигукнув:
— О свята могутня Русь!
— Від туги за батьківщиною з ним стається істерика, — сказала мені дівчина.
Муляр поривається нас покинути, піти собі геть, він блідне лицем і роздратовано скрикує:
— До біса батьківщину! Знаєте що? Хочете знати мою думку? Про любов до батьківщини, бухкання навколішки і всілякі сюсюкання? То хочете знати мою думку? Батьківщина — там, де нам добре. Атож. Така моя думка. Ось що таке батьківщина, і ніщо інше.
Панна усміхнулася до нього.
— Ну ви, звичайно, навчаєте такого й інших мулярів.
Він сахнувся:
— Що ви про це знаєте?
Тут уже і я не стримався:
— Ви, певно, виступаєте на зібраннях.
За хвилю-другу після того, як муляр зник, зайшли два добродії. То були мандрівники, вони попросили англійською дати їм мапу Фінляндії.
Росіянин мовив:
— Я — росіянин.
— Цсс! — цитькнула на нього дівчина.
Двоє добродіїв розмовляли біля прилавка, вони забажали ще й мапу Росії, щоб поглянути, де вони побували.
— Ми їдемо з Китаю, — пояснили вони, — неймовірна мандрівка, розтяглася на місяці, перетнули всю Росію. Ми — американці.
Дівчина говорила англійською і могла відповідати на їхні запитання.
— Що кажуть ці добродії? — спитав росіянин.
— Цсс, — мовила дівчина.
— Я просто хотів би знати, чи вони не з Росії.
— Так, вони їдуть з Росії.
— О, слава Ісусові Христу, то вони їхали тією великою залізницею, якій немає кінця-краю?! — чоловік заходився перелічувати губернії і міста, він назвав жовту будівлю, неподалік якої стояли товарні вагони і звідки було двадцять верстов до його домівки. Він перехрестився. — Даруйте мені, ви, напевно, минали велику жовту будівлю станції? Її ні з чим
