Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Нью-Йорк розступався перед нею, і світ був прекрасний.
Ми вийшли на П’яту авеню до знаменитого готелю «Плаза», де на велетенській за нью-йоркськими мірками і цілком європейській на вигляд площі відпочивали візники в шовкових циліндрах та полум’яного кольору камізельках — такі собі аристократи, які щойно віддали фраки лакеям. Ситі й чисті коні роздивлялись натовп потенційних пасажирів. Але натовп кататись не квапився — дорого; а в мене якщо й були гроші, то на морозиво. Морозиво продавали красиво — напроти «Плази», під червоними парасольками, з видом на живих коней, які меланхолійно переступали по бруку, і на бронзових, які несли своїх героїчних вершників на пам’ятниках біля Центрального парку.
Все це було весело, неймовірно і водночас логічно, наче в казковій повісті Юрія Карловича Олеші про товстунів. І лиш подумав я про те, що для повного щастя бракує тільки музики, як виникла й музика. Це були мідні інструменти й чіткі ритмічні удари великих барабанів — до нас ішов парад.
Парад рухався П’ятою авеню звідкись знизу, від хмарочос- них комплексів, повстромлюваних у закопчене небо, і теж очолювався кіньми. Точніше сказати б, монументальними вершниками, кінною поліцією. Але коні були помітнішими за вершників, зашнурованих у все чорне. А ще помітнішими були костюми учасників параду — членів німецької общини Нью- Йорка, однієї з найстаріших у місті національних груп. Ми з Кет їли морозиво, а вони йшли, вбрані у чорні й зелені ка- мізельки, з дружинами в сарафанах (чи в одязі, який у німців схожий на сарафан), а самі— у замшевих шортах.
І тут, спалахом нагадавши, що місто це чуже й люблять тут далеко не всіх, перед очима в мене поплив великий транспарант з німецькими й англійськими словами «Поверніть нам!», а далі — сірі груди в • хрестах та плакат із словом «Кенігсберг» і ще одні такі груди, а над ними плакат зі словом «Данціг».
І ще один автомобіль марки БМВ плив по П’ятій авеню; над автомобілем маяв великий прапор із закликом «Поверніть нам Данціг!». Людина за кермом БМВ була в сірому мундирі гітлерівського вермахту й час від часу вимахувала тірольським капелюхом з зеленою пір’їною. -
А де це Данціг? — спитала в мене Кет, посмоктавши морозиво.
Ніде,— сказав я.— Такого міста вже немає. Воно було до війни, і щоб воно повернулося, слід почати війну спочатку.
Кет колупнула морозиво ложечкою і демонстративно втратила інтерес до походу, що гуркотів барабанами й міддю, заважаючи нам зосередитися на бесіді.
Що ви робили в парку? — посміхнулася Кет і примружено глянула на мене.— Ви ж приїжджий?
В Америці всі приїжджі. Навіть ті, хто святкує якісь річниці приїзду, як ці, на параді.
Мені не хотілося, щоб Кет втягла мене в довгу балачку, де вона не все розуміє. Я вже втомився від нашої з нею байдужої добродушності, від чужої біди та чужого нахабства, від чужої урочистості — в нью-йоркський день цього напхали доволі. Ми ще трохи поїли морозиво, і я написав свою адресу й телефон на візитній картці. Над нами — просто над парасольками кафе — тріпотів прапор з полум’яним серцем і словами про любов до Нью-Йорка.
Не хочеться вже блукати містом сьогодні, Кет,— сказав я втомленим і немолодим голосом, щоб вона відчула.— Ти зателефонуй мені...
Угу,— сумно глянула Кет і так само сумно всміхнулася, від чого я ще раз відчув, як їй зараз самотньо.— Ви таки приїжджий. Американець спробував би мене спокусити. Чи щось інше в цьому дусі...
. — А що буває в цьому дусі? — спитав я.
. — Подзвоню вам, раз ви такий,— сказала Кет і сховала мою візитну картку, не читаючи. На картці було вказано, з якої я країни.
...Нині вранці президент Рейган у черговий раз погрожував нашій країні своїм виразним голлівудським пальцем і всіляко нас лаяв. Це треба бачити, бо за президентом, як правило, говорять дрібніші балакуни, які доводять, що головні американські турботи пов’язано виключно з нашою країною.
І слова «Я люблю Нью-Йорк!» лунають як заклик захистити бетони рідного міста, причому захистити саме від мене й моїх співвітчизників.
До речі, ще про любов. Спостерігаючи всі тутешні антирадянські забави, розуміючи, скільки тут робиться, щоб оббрехати нас і наших друзів, я думаю, до чого тк ми буваємо добрими — до безтурботності, до чого гостинними буваємо, навіть там, де воно я ні до чого. Щойно придбав я нью-йоркську «Дейлі ньюс» і просто на вулиці, йдучи, прочитав там нотатки якогось бігуна, наївно запрошеного в Москву для участі в марафоні, а згодом — і до інших міст. Чомусь я уявляв, читаючи, як в нас з тим типом носилися,— знаю ж: питали, чи йому кросівки не тиснуть і чи подобається номер з вікнами у двір. Від щирого серця годували, приймали і не думали, що почитаємо фейлетончика, написаного від імені того бігуна Арті. Як же він знущається з нашої гостинності! Як він гикає, згадуючи про випивку із покидьками і про те, як продав свої бігові черевики! Спогади того Арті дуже вибіркові, але, як не дивно, теж пов’язані зі словом «любов»: «Я роздав чимало значків «Я люблю Нью-Йорк» людям, з якими бачився,— каже нью-йоркський марафонець.— А з ким бачився? В Києві, у парку, я пив пиво з молодим радянським стоматологом та з іншими. Всі вони дуріють від Елтона Джона й бітлів. Вони їх слухають по радіо «Свобода»... Такі-от молоді радянські громадяни й симпатизують Америці». Виходить, і в Києві був марафонець, і в Києві познаходив приятелів до смаку; і в Києві йому показували щось варте уваги, а запам’ятав він пивні пляшки на лаві
Отак.
Чужа душа справді буває темненькою, особливо як хлюпнути туди чогось чорного.
Так що «у світлі вищенаписаного» мені було навіть цікаво, чи озветься Кет.
Втім, попрощавшись із Кет і не уздрівши довкола себе нікого з людей знайомих, я, певно, знову повернусь на П’яту авеню, але — не на сьогоденну. Оскільки я вже бачив один парад, хоч не
