Петро Конашевич Сагайдачний - Леонід Васильович Тома
Перша церква існувала в запорозьких козаків уже близько 1576 року, саме тоді, коли польський король Стефан Баторій дарував їм «місто Трахтемирів з монастирем і перевозом та старовинне містечко Самар з перевозом і землями вгору Дніпра по річку Оріль». Так чи інакше, але запорозькі козаки, маючи головним центром своїх поселень місто Стару Самару, вже близько 1576 року звернули увагу на віковий дрімучий ліс, «дубову товщу», що знаходилася вище міста. Саме тут, на просторому острові, між річкою Самарою та її рукавчиком Самарчиком, влаштували церкву, першу у своїх вольностях «з шпиталем, дзвіницею та школою при ній» в ім’я святителя і великого чудотворця Миколая; забезпечили її церковним майном, богослужбовими книгами, ризницею і виписали для новоствореної церкви ієромонахів з Київського монастиря, а в 1602 році цю церкву перетворили на Самарський Пустельно-Миколаївський монастир і ввели там богослужіння по чину Афонського монастиря.
Саме цей монастир був оспіваний у славнозвісному романі Олеся Гончара «Собор». Коли майстер Погребняк почав проектувати собор, у нього з’явилися сумніви і він, за переказами, усамітнився в самарських очеретах. Там йому явився святий Миколай і показав, яким має бути храм. Майстер з оситнягу створив модель храму і тільки тоді взявся за його будівництво. Собор був закладений за благословенням київського митрополита Гаврила Розанова в 1773 році, як значиться у старому «Описі майна», що зберігався у церкві Новомосковська. Охоронцями побудови храму були відставний запорозький суддя Антон Головатий та кошовий отаман Іван Чепіга. Уся будова, окрім кам’яного фундаменту, споруджена була із дубового і соснового лісу і складена за допомогою тиблів-шипів між колодами та замків. Храм було освячено місцевим протопопом Григорієм Порохнею. За побудову величного храму майстрові Якиму Погребняку видано було самарською запорозькою старшиною відповідний атестат.
Відтоді запорозькі козаки, дбаючи про святість православної віри за відведений їм історичний шлях, влаштували у себе 44 церкви і відкрито виступили на боротьбу за предківські святині. До козаків приходили духовні особи із Польщі, Афона, Єрусалима, Константинополя. Січовики кілька разів посилали подарунки константинопольському патріархові і, у свою чергу, не раз одержували від нього дорогі подарунки. Це були чудові золототкані ризи та аналой із арабського дерева, який, за переказами, належав знаменитому проповіднику Іоаннові Златоусту.
Отже, Київ після тривалого занепаду свого церковного життя став знову церковною столицею, резиденцією митрополита, столицею всього православного єпископату на всі українські й білоруські землі.
Проголосивши на початку другого десятиліття XVII століття релігійну справу українську своєю справою, заявивши солідарність із православним духовенством, козаччина та її провідник Сагайдачний мусили глибше ввійти в культурно-релігійне й національне життя, яке на той час почало зосереджуватися в Києві. Київ здавна був у тісних зв’язках з козаками. Ще в 1580 році кияни зверталися із проханнями «до пана Оріховського гетьмана запорозького». Тепер козацькі хутори та села все більше обступали Київ. Через те інтенсивне релігійно-культурне життя Києва не могло не справляти враження на козаків. Старий Трахтемирівський монастир на півдорозі між Києвом та Черкасами був важливою ланкою у зносинах козаччини та духовенства. Напівофіційна козацька резиденція, де відбувалися козацькі ради й містився арсенал, і разом з тим – монастир, відновлений запорожцями, їхня святиня і твердиня на тривалий час, Трахтемирів єднав політичні козацькі інтереси з релігійно-національною справою, що стала тепер для козаків своєю. Цю обставину повною мірою використав Сагайдачний, який зміцнював цитадель. На чолі цього релігійно-культурного і політичного центру стояв архімандрит Єзекиїль Курцевич, що вів свій рід від волинських князів. Це була людина з європейською освітою – вихованець Падуанського університету, у каталогах якого записав він своє ім’я українською тогочасною мовою. Під його керівництвом Трахтемирівський монастир посідає важливу релігійну і політичну позицію. Сюди заїздило київське духовенство на чолі з митрополитом, щоб бути присутнім на козацькій раді, впливати на її рішення і простежувати козацьку політику.
Київ у першому та другому десятиліттях XVII століття ставав чимдалі помітнішим центром українського релігійного та національного життя. Завдяки зміцненню козацтва він перестав бути воєнним форпостом на українському прикордонні. У ньому набувають поширення елементи тодішньої польської офіційної культури. Знов-таки Сагайдачний переносить акцент свого впливу саме на Київ, розуміючи його особливе значення у становленні українства. Зростала й українська опозиція проти асимілятивних домагань. Усе більше католицьких кляшторів і церков з’являється в Києві. Так, скажімо, бернардини осіли тут ще з 1620 року. Натомість з’являються інституції українські. Їх очолює Печерський архімандрит Єлисей Плетенецький, наступник славного Никифора Тура, що збройною силою відборонив від Унії печерський монастир. Він залучив козацьку силу не тільки на повернення печерських маєтностей, конфіскованих королем, але й під егідою козацькою розпочав плідну й інтенсивну культурну роботу. Величезні культурні скарби, збережені поколіннями печерських старців та ігуменів, знайшли своє застосування в новій добі культурного відродження. Плетенецький робить із Печерського монастиря твердиню православ’я. Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного роду («зацныхъ и побожныхъ родичовъ был урожоный») з дрібної шляхетської родини, що дістала ім’я від свого родового гнізда Плетенич.
Печерський архімандрит купує друкарню, закладену в Стрятині Гедеоном Балабаном, перевозить її до Києва, розширює і збільшує. Автор тогочасного панегірика так описує цю визначну подію в культурному житті Києва:
Босъ воскресилъ друкарню припалую пыломъ Балабана цнотъ велкихъ речю и теж деломъ; Онъ за благословенством отца намъ святого Удалъся до ремесла цного…Наприкінці 1616 року вже була надрукована перша книга «Часословець», потім вийшло розкішне монументальне видання «Анфологіонъ». За першою книгою почали вчитися учні київських шкіл. За кілька років по виходу «Часословця» побачило світ понад тридцять книжок. Це було більше, ніж дали всі інші друкарні України. Для потреб
