Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Та хоч у цій темряві неможливо розпізнати жодне обличчя, гвинтівка — це також відповідь. Мабуть, результат не такий, як після дворічної служби в мирні часи, але кажуть, що за місяць це також можливо. Можна почути, як легко й одночасно брязкають ремені гвинтівок, коли різким рухом зброю беруть на плече. І це говорить більше, ніж будь-яка довга й жвава розмова.
Ми вирушаємо маршем із селища, аби в призначену хвилину злитися з іншими ротами нашого батальйону на польовій стежці, яка з’єднує селище із широкою, обсадженою високими тополями дорогою. Там ми маємо почекати, аби прослизнути у прогалину між двома полками на марші, а після цього повернути до замку Брюнмон.
Навіть здалека ми чуємо пісню, яку співає сама дорога. У пейзажі ховається велика тривожність — немов похмуре хвилювання натовпу, яке притуплює відчуття. Глухий шум проникає всюди й перемішується із дзижчанням моторів, важким звуком коліс та стукотом копит. Там, де польова стежка зливається із дорогою, ми зупиняємося. Маємо чекати ще півгодини.
І тепер, як непомічені глядачі, ми приймаємо цей сутінковий парад, тріумфальну ходу, у якій відкривається жахлива глибина смертоносної сили. Вона панує тут, мовчазна і нестримна, чиї обриси майже розчинились у темряві, від чого здається, що є лише рух та воля. Ця сила нависає над землею, як потужний кулак, що штовхає маси вперед, ці відкриті колони піхотинців, безликі, без сміху, без пісень, зі стукотом кованих чобіт та брязкотом гвинтівок, загорнуті у сталеві хмари, із мінометними розрахунками, зв’язківцями з сигнальними ракетами, снайперськими відділеннями, і далі йде зброя за зброєю. Маленькі польові мортири, які б’ють у ціль злісно та влучно; великокаліберні гармати, чиї витягнуті снаряди кидаються на своїх жертв із хриплим шипінням; міномет, пухкий і коренастий, мов залізна бочка; корабельні гармати з тонкими стволами, чий розрахунок складає цілий взвод. І нарешті, притягнуті вантажівками, мамонти в царині артилерії, під чиїми ударами селище може завалитися, наче картковий будинок. Цими гарматами опікується так багато обслуги, наче проходить сам бог Шива. І потім знову піхота, піхота.
Це лише маленька частка з того, що воля до знищення зігнала з багатьох доріг за багато ночей. Але цей безкінечний рух, цей потік, що ллється, робить настрій сп’янілим, він позбавляє важкості та захоплює, як вигляд великого водоспаду. Тут немає яскравих стягів між лавами та натхненних пісень, і сукно мундирів більше не світиться тим блиском, який випромінює шкіра хижого звіра.
Тут все однотонне, однакове та сіре. Все є буденним і практичним, як рух машини на повному ходу. Але також все це п’янить, як може п’янити вид машини того, хто любить життя у всій його повноті та силі. Так ми вступаємо в битву, аби втиснути свою печатку в податливий віск цього світу. Мовчазно, наче перед урочистим дійством, ми проходимо чередою свідків, і кожен бачить, як постає щось велике, народжене з вогню і крові.
Виступ все ще триває і все ще приховує у собі величезну силу. А втім, скоро він розквітне полум’ям, і тоді вирішиться, чи гідні ми цієї землі. На задимлених полях вона обере переможця, кращого, найхоробрішого, найбільш гідного. Земля любить войовничість і битви, і тому вона відкине нас, як зіпсутий інструмент, якщо ми не витримаємо велике випробування. Тож маршируйте, полки, де кожна гвинтівка на своєму місці! Котіться, гармати, ви, які виказуєте себе левовим гарчанням та язиками полум’я!
У звивах сірого хробака війська з’явилася прогалина. Ми проходимо в неї, аби розчинитися у просторі та у відчутті великої єдності.
4
У замку Брюнмон ми провели одну ніч та один день. Там ми спали на в’язках соломи в парадних залах і, сидячи в обшитих шовком кріслах доби рококо, грали в карти за мармуровими столами. Гуляли у зимовому парку під дрібним дощем, кидали камінці над дзеркальною гладдю озера й пили водянисту каву з безтурботністю людей, яким немає про що хвилюватися. У великій залі ми розглядали коштовні портрети придворних та їхніх дам в овальних золотих рамках, і непокоїла нас тільки погана погода. Вона нагадала нам про одну атаку англійців у Фландрії, яка захлинулася в багнюці, і ми сподівалися, що перед нашим наступом сонце все ж висушить поля.
Вечір та наступний день ми мали провести у траншеях поблизу Каньїкура. До передніх окопів колишнє поле бою мали заповнити війська, які могли пересуватися тільки в темряві. Тут, де весь розрахунок тримається на раптовості дій, ризик є надто великим, хоча й неминучим. Інтенданти вже вирушили; наших вів лейтенант Шмідт, який прибув до нас лише кілька тижнів тому і якого, за його веселу вдачу, ми називали «Шмідтхен»[7]. Він мав вислати до нас провідника, який покаже нам шлях до траншей.
Батальйон вже має виступати, а надворі все ще дощить. Але настрій хороший, навіть чудовий. Все зроблено, всі приготування завершені, думки обмислені, написані листи — тепер залишається тільки справа. Ніхто не вдав із себе хворого, рота в повному складі та зі свіжими силами. Тільки фельдфебель, канцеляр, водії та кухарі не візьмуть участь у наступі. Поки ми виходимо з воріт, вони вигукують прощальні слова та побажання успіху. Ми проходимо маленьке село й починаємо довгий марш відкритою дорогою. Попереду, на фронті, виблискують поодинокі постріли. їхній звук приглушений дощем, а їхні червоні спалахи здаються тьмяними та блідими. На безлюдному перехресті ми зупиняємось; наказано погасити цигарки. Біля вказівника, стоячи під дощем, нас чекають декілька чоловіків у довгих шинелях. Це провідники, які мають відвести нашу роту до місця ночівлі. Один із них підходить до мене: його
