Королева пустелі - Джорджіна Говелл
«Там вони перебувають в атмосфері, просякнутій запахом старовини, яка настільки сильно вкрита віковим пилом, що й не можна крізь нього щось узріти... І здебільшого вони ставляться до нас вороже, відчуття, яке ми не можемо змінити, оскільки до них дуже важко дістатися... До недавнього часу я була повністю відрізана від них, тому що переконання забороняють їм дивитися на непокриту жінку, мої ж переконання не дозволяють мені покрити своє обличчя».
Нарешті Садр з Кадімія який був лідером, напевно, найголовнішого роду шиїтів, вирішив розвідати обстановку й з усіма почестями запросив Ґертруду зробити йому візит. У супроводі вільнодумного багдадського шиїта, якого вона добре знала, Ґертруда йшла вузькими викривленими вуличками до будинку моджахеда Саїда Хассана, а тоді зупинилася перед маленькою аркою. Вона увійшла в темний куполоподібний прохід завдовжки в сорок п’ять метрів, а тоді опинилася в оксамитовій тиші старовинного внутрішнього дворика. Її провели повз веранди з зачиненими ставнями вікнами до бородатого моджахеда, який сидів на килимі у своїй чорній рясі й надзвичайно велетенському тюрбані. Після формального привітання він почав говорити фразами людини дуже начитаної. «Я чітко усвідомлювала факт, що була першою жінкою, яку запросили випити чашечку кави з моджахедом і послухати його думки, — написала Ґертруда. — Я дуже сильно переживала, що не зможу справити хорошого враження».
Вони обговорювали арабські колекції книг, наміри французів на Близькому Сході та більшовизм. Ґертруда пробула з моджахедом дві години, після чого він зробив гості комплімент, сказавши, що вона була найбільш ерудованою жінкою того часу, і додав, що гостя може навідувати його завжди, коли матиме бажання.
Для Ґертруди більша частина 1919 та 1920 років характеризувалася відчуттям гніву від затяжних і нерозумних рішень, які приймали в Європі щодо ситуації на Близькому Сході. Високопоставлені помірковані араби безперервно заходили до неї, щоб нагадати, що вже минуло три роки, відколи вперше була дана обіцянка створити арабський уряд, і що ще досі нічого не змінилося.
Заплутана ситуація стосовно іраксько-сирійського кордону у верхній частині річки Євфрат піддала сумніву всі британські наміри. Наприкінці 1919 року, коли чисельність британської армії зменшилась, у місті Дейр-ер-Зор стався серйозний інцидент. Мешканці міста попросили прислати до них британського офіцера, який би стежив за дотриманням закону та відновив порядок. Коли на місце приїхав капітан Чем’єр, виявилося, що туди також прибули арабські представники з Сирії. Чем’єру вдалося відкликати арабів назад до Дамаска, він намагався прояснити свої накази, однак місцевий лідер підняв повстання двох тисяч фанатичних корінних мешканців, які вирішили завдати удар у відповідь, атакуючи Даїр в ім’я арабської незалежності. Лідером повстання був Рамадхан аль-Шаллаш з Месопотамської ліги екстремістського політичного клубу — оскільки опозиційні партії заборонили, а політичні зібрання потрібно було проводити таємно, подібні організації називали «клубами», щоб відвести будь-які підозри. Бензосховище підірвали, лікарню, церкву та службові заклади розграбували, а дев’яносто людей вбили. Тим часом більшість туземних лідерів, запрошуючи до свого міста Шаллаша з його племінними побратимами, зрозуміли, що неспроможні контролювати вбивства та грабунок і почали благати Чем’єра відновити мир. Офіцер, маючи у своїй команді лише двадцять чоловіків, сміливо пройшовся головною вулицею разом з мером міста, намагаючись заспокоїти жителів, але по дорозі назад на нього напали, й офіцерові вдалося врятуватися лише завдяки двом багдадським літакам, які прилетіли в потрібну мить штурмувати місто.
Шаллаша замінив інший член Ліги, який одразу ж проголосив джихад проти британських безбожників. Проблема кордонів досі залишалася невирішеною та спірною, а з Лондона надходили накази перемістити радіус британського контролю ближче до Багдада. Усю територію, аж до півночі, охопили повстання і вона стала каналом проникнення іракських націоналістів з Сирії. Та найгіршим виявилося те, що відступ британців переконав представників племені шаммар та дулаїм у тому, що повідомлення про слабкість британських військових не були перебільшенням. Рейди, здійснювані на дорогу між Багдадом та Мосулом, завершилися підпалом потяга. Британських офіцерів з підлеглими, усього їх було четверо, вбили західніше Мосула; і, якби шеренга британських військових не надійшла вчасно, місто Мосул захопили б і весь вілаєт пішов би на поталу анархії.
Постійна неквапливість Паризької мирної конференції призвела до хаосу на найбільш поділених територіях Курдистану. Месопотамські курди не знали, під чиїм правлінням мали зрештою опинитися: Франції, Туреччини чи Британії. Та на території, де кожне плем’я воювало зі своїми сусідами, єдиною складовою взаємної погодженості була відмова від будь-якого втручання. Деякі з курдів дійшли висновку, що найгіршою перспективою було б опинитися під управлінням християн, оскільки існувала велика вірогідність виникнення у них бажання помститися за вірменів. Мирна конференція висловила доброчесне ставлення до вірменів та їхнього трагічного минулого. Ці християни, жертви геноциду, страждали від жорсткого правління Росії, Персії та Туреччини ще від кінця чотирнадцятого століття. У 1890-х роках турки, заручившись допомогою курдів, розробили цілий план жорстокості, націленої проти вірменів та росту їхнього націоналізму. У 1915 році, програвши росіянам, турки наказали депортувати вірменів зі східної Анатолії, адже вони, начебто, були «зрадниками». Ті вірмени, яких не вбили після вивезення з батьківщини, померли від голоду, виснаження та хвороб, спричинених форсованим маршем на південь. Кількість загиблих варіювала у проміжку між 300 тис. до 1,5 млн. Турки досі були могутніми й перебували на небезпечно близькій відстані, до того ж за Туреччиною стояла Росія та більшовики, готові кинутися на допомогу будь-кому, хто відстоював затверджений порядок. «Вину за те, що зараз відбувається, ми розділяємо з Францією та Америкою — я думаю, мало коли у світі траплялося стільки безнадійних промахів, скільки допустив Захід щодо Сходу з часу укладення перемир’я», — написала Ґертруда.
А тим часом у Багдаді освічені юнаки розпочали рух за вищу освіту. Оскільки в той час у сфері середньої освіти працювало лише тридцять три особи на всю Месопотамію, та вигадана мета їхнього руху була бездоганною. Їм вдалося заручитися фінансовою підтримкою з боку заможних сімей міста, а тоді ще й отримали грант від департаменту освіти. На початку 1920 року відкрили нову школу, однак уже після чотирьох місяців вона перетворилася на штаб-квартиру екстремістських націоналістичних партій. Пізніше знайшли документи, які вказували, що всі кошти витрачали на вбивць, яких наймали для зміщення з посад осіб, що суперечили їхнім поглядам.
Беззаконня укріплювало свої позиції, і за периметром багдадської оборони не можливо було
