Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Ця остання звістка мене здивувала і засмутила.

— Індіанці Еспаньйоли, — сказав я, — не знали досі, як користуватися зброєю. І чи не сам Орніччо раніше радів, що вони, як діти, не розуміють призначення меча або шпаги? Навіщо він зараз сам намагається їх вивести з цього райського стану?

— Вже до нього подбали про те, щоб індіанців вивести з цього райського стану, — гірко обізвався синьйор Маріо. — Зніми-но зі стіни план острова, — звернувся він до мене. — Треба пояснити тобі що і як.

План Еспаньйоли — Гаїті розкладено перед нами на столі, і синьйор Маріо водить по ньому пальцем.

— Користуватися зброєю не вміли жителі ось цих областей, — каже він. — Бачиш, область Мар'єн нашого друга Гуаканагарі? Люди касика Гуаріонеха також не воїни. Захищені з півдня високими горами, вони не знали нападу лютих карібів і в боротьбі з ними не загартовували свого характеру. Щедра природа, що забезпечувала їх своїми дарами, розвинула в них безтурботність і лінощі. На південь від них, у горах Сібао, мешкає плем'я і касика Каонабо, володаря Магуани, ще далі — країна Гігуей касика Котанабана, а на південний захід — країна Харагва, якою управляє Веєчіо. Бачиш, який далекий шлях довелось подолати нашому другові, і марно!

Людям Харагви, Пігуея і Магуани постійно доводиться захищати своє життя і майно від карібів, і це вигартувало з них відважних і винахідливих людей.

Стикаючись з полохливими підданими Гуаканагарі або Гуаріонеха, іспанці могли поводитись з ними, як їм заманеться, вселяючи дикунам повагу або жах. Але, коли солдати Маргаріта почали хазяйнувати у Королівській долині, індіанці, які приймали їх спочатку гостинно, поступово почали вбачати в них ворогів, що відрізняються від карібів лише тим, що вони не з'їдали своїх полонених. (Слід сказати, що синьйор Маріо досі не вірить у те, що каріби — людожери).

Нарешті бідним дикунам урвався терпець, і вони, збираючись величезними юрбами, почали захищати своє майно, а інколи й нападати на загони іспанців.

Про це дізналися в Ізабеллі. Синьйор Дієго Колон з невластивою йому суворістю зажадав від Маргаріта покори адміралу. Усе награбоване золото йому було наказано повернути казначею колонії, а самому вирушити углиб гір для дальших пошуків.

Однак легкі перемоги над індіанцями запаморочили голову Маргаріту. Навіть пана нашого, адмірала, він, хизуючись своїм високим походженням, ледве визнавав за свого начальника. А Дієго Колона, що не мав королівських повноважень, він вважав за самозванця і вискочку. Наказ Дієго обурив його гордість, і він з патером Буйлем став на чолі бунтівників. А патер Буйль — це той лінивий і товстий бенедиктинець, який чекав, що тут, на острові, смажені кури самі будуть потрапляти йому в рот. Коли прибули з Іспанії кораблі, що привезли Бартоломе Колона, слабкодухий синьйор Дієго ніяк не зміг перешкодити бунтівникам і їхнім однодумцям вирушити на цих кораблях назад, на батьківщину.

— Чому ж це вас так прикро вражає?! — вигукнув я. — Бунтівники подалися геть з Ізабелли, і бідні індіанці зітхнуть нарешті вільно.

— Маргаріт виїхав сам, але не взяв з собою своїх солдатів, — заперечив синьйор Маріо. — І вони, залишившись напризволяще, обернулись просто-таки на розбійницькі ватаги. Грабуючи і спалюючи індіанські села, вони спустошили цю колись квітучу місцевість…

У двері постукали, і синьйор Маріо впустив солдата, якого адмірал послав по нас.

— Обидва брати пана теж із ним, — сказав солдат, — і чекають на вас, синьйор секретар, зі всіма паперами, бо адмірал має намір познайомити новоприбулого синьйора Бартоломе зі справами колонії.

Синьйор Маріо, зітхаючи, кинув погляд на величезні стоси паперів, розкладених по всій кімнаті.

— Я допоможу моєму білому другові, — охоче сказав Гуатукас.

І ми всі, взявши на плечі паки паперів, вийшли слідом за секретарем.

— Ваш слуга старанний і акуратний, він не схожий на усіх цих лінивих тварюк, — сказав солдат, киваючи головою на Гуатукаса.

Гордовита і красива постать юнака так не пасувала до слова «слуга», що ми мимоволі всі посміхнулись.

— Ти дав маху, хлопче, — звернувся до солдата секретар. — Гуатукас мені не слуга, а друг. Важко обернути на слугу сина, онука і правнука вождя.

Одначе з цього дня не минуло і трьох місяців, коли я побачив, як синів, внуків і правнуків вождів, мов тварин, вантажили у трюми кораблів і, закованих у кайдани, везли продавати на ринки Андалузії.

Стежка веде нас у гори. Ми зупиняємось і на повороті кидаємо останній погляд на форт Ізабеллу.

Я знімаю капелюха і вигукую прощальне привітання, а луна гучно розносить його по навколишніх скелях.

Гуатукас сумно дивиться на мене. Він не виконав доручення Веєчіо і зараз боїться касикового гніву.

— Не сумуй, брате мій, — кажу я йому. — Я буду свідчити перед вождем, що ти говорив дуже красномовно. Не ти винен, що в адмірала зараз інші плани — він заклопотаний відправкою в Європу кораблів і справами колонії.

В Ізабеллу прибули нарешті довгождані кораблі на чолі з Антоніо Торресом. Вони привезли ліки, харчі і порох.

Монархи прислали з Торресом панові листа, їхні величності прихильно писали своєму адміралу, як тішать їх його відкриття, бо в них вони вбачають докази його генія і настирливості. До колоністів було звернено окремого листа, в якому населенню Ізабелли пропонувалось коритися усім вимогам і наказам адмірала.

Від себе ж Антоніо Торрес, людина розумна і бувала, повідомив адміралу, що у придворних колах стурбовані великими витратами, що їх