Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Я не збрехав. Після сніданку в ніші мого елеґантного салону, курячи сиґарету, я примальовував до зображень оголеної Заза, зроблених рукою Лулу, спадаючі на вуха пасма Зузу.
- Що! Ви дозволили собі мене замалювати? — крізь зуби прошипіла вона.
- Ну так, з вашого дозволу, точніше, без нього. Краса — це не приватна власність, а загальне надбання, надбання серця. Вона не може перешкодити виникненню почуттів, нею збуджуються, і не можна заборонити спроб відтворити її.
- Я хочу бачити цей малюнок.
- Не знаю, чи можна це зробити, точніше, чи вистачить у мене на те сміливости.
- Мене це не стосується. Я вимагаю, щоб ви передали мені ваш малюнок.
- Це не один, а безліч малюнків. Я подумаю, коли й де мені можна буде їх вам показати.
- «Коли» й «де» як-небудь обійдеться. Про «можна» і мови немає. Зроблене вами за моєю спиною — все одно моя власність, а те, що ви зараз сказали про «загальне надбання», — це вже просто відверта безсоромність.
- Менш за все я хотів образити вас, і я у відчаї, якщо ви вважаєте мій вчинок невихованим. Я сказав «надбання серця», то хіба ж це не так? Краса беззахисна перед нашими почуттями. Нехай вони її не зачіпають, не хвилюють, жодною мірою її не стосуються, а все-таки вона перед ними беззахисна.
- Ви що, не можете підшукати іншу тему для розмови?
- Іншу тему? Вельми охоче! Або, точніше, не охоче, але з легкістю. Наприклад, — я заговорив голосно і зумисне «світським» голосом, — дозвольте дізнатися, чи знайомі вам і вашим шановним батькам пан і пані де Гюйон, тобто люксембурзький посол та його дружина?
- Ні, яке нам діло до Люксембурґа.
- Ви знову праві. Але я мав з’явитися до них з візитом. Я знав, що це буде приємно моїм батькам. Тепер мені залишається чекати запрошення в посольство на сніданок або на обід.
- Бажаю вам приємно провести час.
- Усе це я роблю зумисне. Мені хотілося б за посередництва пана де Гюйона бути відрекомендованим його королівській величності.
- Цього ще тільки бракувало! Так ви надодачу й царедворець!
- Якщо вам завгодно так це назвати. Я довго жив у буржуазній республіці, і як тільки з'ясувалося, що мій шлях пролягає через королівство, я про себе вирішив домогтися аудієнції в монарха. Можете називати це хлоп'яцтвом, але я буквально відчуваю потребу схилитися так, як схиляються тільки перед королем, і в розмові раз по раз вдаватися до звертання «ваша величносте». «Сер! Прошу вашу величність прийняти найпідданішу подяку за ласку, надану мені вашою величністю…» — і так далі. Ще більше б мені хоті лося отримати аудієнцію у папи, і з часом я її обов’язково матиму. Адже там навіть схиляють коліна — для мене це буде справжньою насолодою — ще й говорять: «Ваша святість».
- Ви, маркізе, здається, зібралися розповідати мені про свою потребу в покірності.
- Не в покірності. У красивій формі.
- Па-та-ті-па-та-та! Насправді ви просто хочете справи ти на мене враження своїми зв'язками, запрошенням до посольства, тим, що перед вами відкриті всі двері й що ви перебуваєте у вищих сферах.
- Ваша мама заборонила вам говорити мені «па-та-ті-па-та-та». Взагалі ж…
- Maman, — крикнула вона так, що сеньйора Марія-Пія швидко обернулася. — Повинна тобі повідомити, що я знову сказала маркізу «па-та-ті-па-та-та».
- Якщо ти сваришся з нашим юним гостем, — відповідала іберійка своїм милозвучним, хоча й трохи глухуватим альтом, — то я не дозволю тобі більше йти з ним. Піди вперед з доном Міґелем. А я вже спробую розважити маркіза.
- Дозвольте вас запевнити, madame, — сказав я, після того як відбувся цей обмін кавалерами, — що жодної сварки й близько не було. По-моєму, немає людини, яка б не прийшла в захоплення від чарівної відвертости мадемуазель Зузу.
- Ми залишили вас в товаристві цієї дитини на занадто довгий термін, милий маркізе, — відповідала царственна іберійка з гойдливими підвісками у вухах. — Юність, звичайно, занадто молода для юности. Спілкування зі зрілістю для неї якщо не приємніше, то, в усякому разі, доцільніше.
- Таке спілкування, безперечно, велика честь, — обережно відповів я, намагаючись внести деяку частку теплоти в це суто формальне твердження.
- Отже, ми закінчимо прогулянку удвох з вами. Скажіть, маркізе, чи було вам тут цікаво?
- Надзвичайно. Я отримав невимовне задоволення. І одне мені зрозуміло: ніколи б я не бачив так інтенсивно, ніколи б не був так сприйнятливий до вражень, які чекали на мене в Лісабоні, вражень від речей і людей, точніше — від людей і речей, без тієї підготовки, яку дарувала мені прихильна доля в особі вашого шановного сеньйора чоловіка. Розмова, що відбулася в нас у дорозі, якщо, звичайно, можна назвати розмовою, коли один з двох співрозмовників є лише захопленим слухачем, була тією палеонтологічною оранкою, яка розпушила ґрунт для захопленого сприйняття цих вражень, і в першу чергу расових. Адже це від вашого чоловіка я дізнався про прарасу, про те, як у різні епохи вливалася в неї кров інших цікавих рас і як в результаті перед нашими очами з'явилися особи, маєстатичні за самою своєю кров’ю…
Я перевів подих. Моя супутниця голосно відкашлялась, не втративши при цьому величі постави.
- І відтоді, — продовжував я, — префікс «пра», le primordial,[183] не виходить у мене з голови. Це наслідок палеонтологічної оранки, про яку я вже згадував. Якби не було її, то що б тоді означали для мене ці деревоподібні папороті, навіть після того, як я почув, що, за давніми уявленнями вони служать для любовної ворожби. Після тієї розмови все стало для мене значним: речі й люди… Я хочу сказати: люди й речі…
- Справжнім поясненням такої сприйнятливости, милий маркізе, власне, є ваша юність…
- Як дивно звучить у ваших вустах слово «юність», сеньйора! Ви вимовляєте його з добротою зрілости. А мадемуазель Зузу тільки нарікає на юність, таким чином підтверджуючи ваше зауваження, що юність звичайно занадто молода для юности. Певною мірою це
