Танок чугайстра - Олександр Степанович Дерманський
Та Петрові було байдуже. Останнім часом він не зважав ні на що, крім запаху молодої нявки. І от сьогодні чугайстр знову втрапив у тенета — її чарівного духу. Хоч він і ловив щодня кожен лісовий запашок, одначе зрідка йому щастило нанюхати, а надто — побачити її. Вона нібито не мешкала в нетрищах, а лише подеколи приходила до лісу й знову надовго зникала.
Чугайстр ішов швидко. Сьогодні він намірився зважитись на розмову з нею.
«Теж мені цяця, — трохи сердився чи на нявку, чи на себе Петро. — Виведу на чисту воду, годі мені морочити те, що не морочиться… Вже пора дізнатися нарешті, хто вона й звідки…»
Остаточно все переплуталося після тієї зустрічі з людськими дітьми. Чи то вона вела їх лісом і раптово зникла, чи справді інша, людська дівчина? Петро подумав про своїх нових знайомих і пригадав, що вони призначили йому на завтра зустріч.
— Прості як три копійки, — усміхнувся сам собі лісовик. — Вони хочуть перетворити мене на людину… І як, хотів би я знати?
Чугайстр раптом подумав, чи хотів би він стати людиною. Що він знає про людей? Лиш те, що вони мешкають не в лісі й що він сам колись був одним із них. Чугайстр ще дужче почав чхати, а це могло означати тільки одне: вона неподалік.
Нявка стояла до нього спиною, і в присмерках він зауважив темну дірку в неї під лопатками. Лісовичка досі не навчилася чути небезпеку й не втікала, або ж просто чекала на нього. Вона озирнулась, усміхнулася Петрові й, поманивши рукою, пішла.
Петрові ноги ледве слухалися, і він, розгубившись, ступив за нею.
— Зачекай, — спромігся вимовити він, але розумів, що вже не має над собою влади й піде за нею хоч куди.
І він ішов. Ішов і чхав, наче хвора курка, оповитий нявчиними чарами. Але не тими, що звичайно дурманять голови людям, — ті чари чугайстра не займали, бо ж так було споконвіку: нявки не мали влади над чугайстрами. Лісовика вела якась інша сила — стократ дужча за чари, — назви якій він не знав.
— Ходи, — знову озирнувшись, усміхнулася нявка. — Ти ж мене шукав?
Чугайстр уже не мав сили щось відповісти. Він просто йшов і чхав, чхав і йшов. Хтозна-куди й хтозна-скільки. Не зупинився навіть тоді, коли краєчком думки збагнув, що вже давно чує гнилий дух інших нявок. І ці нявки близько. І їх багато…
І коли вона вкотре через плече кинула на нього погляд, Петро відчув, що земля провалюється під ногами разом із листям, глицею та сухим галуззям і що десятки холодних кощавих рук штовхають його в урвище, і він зовсім не може цьому зарадити.
Він падає…
10
Після того як Васько здобув сопілку, ми з Іванком просто-таки не мали ніякого права йти на зустріч із чугайстром без малого. Коли б пішли, були би просто безсовісними. Я, щоправда, заходилася говорити щось про нявок та всіляку нечисть, якої до біса в нетрищах, однак Іванко глянув на мене так, що я обмежилася коротким:
— Тримайся купи й далеко не відходь від нас.
Васько мовчки кивнув, і ми пішли в ліс.
— Мабуть, він страшенно самотній, — докинув слівце Васько.
— А то ж як, — погодився Іванко. — З ким тут поговориш чи пограєшся?
— Напевно, через свою нудьгу чугайстри так люблять танцювати, — припустила я.
— А я вже теж майже навчився танцювати чугайстрів танок, — похвалився Васько.
— Люди не можуть танцювати, як чугайстр, — упевнено заперечив Іванко.
— Може, ще скажеш, що люди не можуть перетанцювати чугайстра? — з викликом промовив мій братик. — Чи забув? Осьо сьогодні ще попрошу Петра разок показати свій танець, і тоді побачите.
— Ну… — Іванко не здавався, але крити було нічим, тому він принишк.
І дуже вчасно, бо ми саме підійшли до того місця, де вмовились зустрітися з лісовиком. Чугайстра не було.
— Почекаємо, — мовив Іванко, сідаючи на мох. — Може, де опенька смажить.
Смеркалося, а чугайстр усе не приходив. Чи то опеньок не смажився, чи ще чого…
— Давайте погукаємо, — запропонував Васько й тут-таки почав кликати: — Пет-ре-е-е-е! Пе-етре-е-е!!!
— Не треба! — я вхопила братика за руку. — Не треба, тут же повно нявок. Ми ж не хочемо з ними зустрітися!
— Чому ж він не прийшов? — задумливо проказав Іванко, крутячи в руках мольфарову сопілку.
— Ходімо звідси, — прошепотіла я, завваживши, що вже темніє.
— Але ж тоді Петро забуде своє ім’я й ніколи не стане людиною! — майже крикнув від розпачу Васько.
— Почекаймо ще крапельку, — запропонував Іванко.
Ми чекали ще крапельку, потім ще дві крапельки, ще і ще… Вдивлялися в присмерки, прислухалися до кожного лісового шарудіння, сподівалися й навіть уявляли, буцімто ось-ось, наче того, першого разу, відхилиться смерекове гілля й з-за нього вийде волохатий чугайстр і запросить до танку…
— Ходімо, — сумно промовив Васько. — Він не прийде.
Слова малого прозвучали наче вирок.
Ми мовчки встали й поплентали додому. А десь глибоко в хащах, за нашими спинами і нам у спини, наче кепкуючи, хтось розкотисто й хижо засміявся.
11
Несміяна огидно шкірилася в обличчя чугайстрові, зв’язаному по руках і ногах.
Йому було раз плюнути розірвати хоч які мотузки, та в тім-то й заковика, що нявки не визнають мотузок. Якщо ж їм раптом знадобиться когось терміново зв’язати, бісиці користуються власним волоссям. А нявчині коси ніхто не розірве — такі вони міцні. їх можна хіба що розплутати. Та й розплутати їх може тільки нявка.
Чугайстр лежав сумирно. Він знав, що вирватися не вдасться. Навіщо ж тоді мучитись і витрачати намарно сили? Він просто чекав, що ж із ним буде далі.
На щось гарне сподіватися не доводилось. Перед ним, постійно відганяючи надокучливих дятлів, стояла старшачка нявок — Несміяна. Вона — чугайстр був певен — не пробачить того лоскоту, дятлів і їжаків.
— Ось ти й попався! — потирала шкарубкі й зморшкуваті, наче чорнослив, долоні Несміяна. — А я тобі казала, що підсмажу! Ось і настало!.. Настало!.. — Її аж трясло від нетерплячки.
Нявка переможно кинула оком на стовковисько своїх посестер, які сторожко розглядали
