Танок чугайстра - Олександр Степанович Дерманський
— Петро сказав, що не їсть нявок, — поспішив заспокоїти старого Васько. — І взагалі, він дуже добрий. Ви мусите перетворити його на людину. Ми хотіли скористатися Вашою сопілкою, але… — Тут він затнувся, збагнувши, що бовкнув зайве.
— А, то це ви її взяли? А я думаю, де сопілка поділася? Виходить, я ні за цапову душу Кузку віником огрів! Ох ви й халамидники!
— Ви ж хотіли кочергою, — кинув Іванко.
— Що кочергою?
— Ну, Кузку Вашу кочергою.
— А, та віник підвернувся під руку. Яка різниця, все одно ні за що котиці на горіхи перепало. Ну, нічого, на потім буде, для профілактики. Кузка в мене така, що наука дурно не пропаде.
— То Ви допоможете Петрові? — запитав Іванко.
— На жаль, я не можу, — заперечив старий. — Хоч і шкодую давно, що так вийшло з тим хлопцем, бо він і не винен ні в чому. А я, убитий горем, бездумно прокляв його. Але тепер не маю такої сили, що повернула б усе назад. І навіть не маю права допомогти комусь іншому розчарувати Петра.
— Але чому? — не могла збагнути я.
— Так має бути. Бо так є, і так було завжди. Так було призначено Силою, з якою не повинен сперечатися ніхто з людей. Ніколи. Бо це Закон. Був лише один спосіб, про який ви знаєте, — із моєю сопілкою, та вже пізно.
— І що, — кинула я в розпачі, — тепер Петро назавжди залишиться чугайстром, а Олеся нявкою через отой Ваш Закон?!
— Я весь час, усі ці три роки думав, як зварити нове зілля, яке б із напівживої нявки зробило живу людину. І вчора я таки знайшов рецепт. Але чи захоче Олеся повертатися без Петра? Я не можу вам допомогти, лишень скажу: в кожному законі, як у щільному паркані, є штахетина, що відхиляється, і в той отвір можна проскочити.
— То вихід таки є! — зрадів Васько.
— Згадайте, який сьогодні день і яка попереду ніч…
Ми втрьох ніяково перезирнулися. Я могла поклястися чим завгодно, що ніхто з нас і гадки не мав, до чого вів старий.
— Що б ви зробили з тим, — продовжив мольфар, — чого немає, але найупертіші шукають його цієї ночі, бо мають Віру?
Ми знову перезирнулися: чи дід часом не звихнувся?
— Я не можу сказати більше. Щасти вам, — кинув Стефан наостанок і поклигав до хати.
13
Ми весь час думали над мольфаровими словами, та не могли їх розтовкмачити. Чи мали вони бодай який-небудь зміст? «Те, чого немає, однак найупертіші шукають його». Що це? І що нам із ним робити? Як можна щось робити з тим, чого нема? І навіщо оті найупертіші його шукають, коли його нема? Ото вже прибацані! Словом, справжня дурня…
Ми з Васьком стирчали в кімнаті без діла вже кілька годин, а коли бабуся покликала на обід, то сиділи за столом, як ті сови, — насуплені й мовчазні. Ложка до рота не йшла.
— Чого це ви набурмосились як середа на п’ятницю і не їсте нічого? — взялася до нас бабуся Марія. — Вам же не стане сил і ватру перестрибнути. Ану, їжте борзо!
— А навіщо ватру перестрибувати? — понуро спитав братик.
— Як? А ввечері до річки ви не збираєтеся? Та що з вами таке?! Чи ви забули, який сьогодні день?
— Особливий?
— А то ж як! Сьогодні Івана Купала!
— То й що, що Купала, — зітхнула я. — Щось не хочеться нічого святкувати.
— Ну й чудні! Та немає в році дня й ночі, чарівніших за нинішні!
— Чарівніших? — ожив Васько. — Бабусю, а відгадайте-но загадку.
«Що це він надумав? — подумки обурилась я. — Хіба зараз до загадок?»
— Яку загадку? — спитала бабуся.
— Що це таке, чого немає, але цієї ночі його шукають ті, хто має Віру?
«Ох і хитрий! — захоплено подумала я. — Як же я сама не здогадалася спитати в бабусі?»
— Мудра загадка, — звела брови бабуся, — мудра.
— То Ви знаєте відгадку? — не терпілося малому. — Що це?
— Це квітка папороті, любий.
— Квітка папороті! — вихопилось у мене, і я луснула себе долонею по лобі. Ну як же ми раніше не допетрали?!
— А чому її немає? — спитав Васько.
— Бо ніхто ще не знаходив ту квітку. Насправді папороть не цвіте, та в купальську ніч, опівночі, кажуть, розквітає її чарівна квітка.
— Ага, і ті, хто вірить у це, шукають її. А навіщо?
— Кажуть, той, кому вдасться зірвати квітку папороті, матиме всі скарби, які захоче. І здійсниться його найпотаємніше бажання.
— А Ви ніколи не шукали її? — запитала я.
— Ні, дітки, я й так щаслива: он які ви в мене славні, більшого щастя не буває.
— І що, навіть ніколи не кортіло знайти ту квітку? — допитувався Васько. — Це ж можна загадати собі цілу купу… ну… ну… ну, всього. Навіть слона.
— Чи ви не вірите, що вона є? — поцікавилась я.
— Чому ж, вірю. Та не так просто її відшукати: цвіте квітка лише кілька хвилин, до того ж її стереже стільки лісової нечисті — не підступишся. Та їжте хутчіше, забалакали бабу.
І ми, на втіху бабусі, з надзвуковою швидкістю спорожнили свої тарілки і повискакували з-за столу.
— Куди це так швидко? — здивувалася старенька. — Посидьте хвильку, нехай трохи жирок зав’яжеться, бо так і будете таки ми сухоребрими. Васько — той он аж од вітру хилиться.
— Іншим разом зав’яжеться, — на ходу відповіла я. — Зараз нам ніколи, до Іванка підемо.
— Пострибаєте через ватру коло річки і годі, гайда додому! — кричала бабуся навздогін, та ми вже вискочили з подвір’я і, в разі чого, могли потім прикинутися, що не почули.
14
Ми з Васьком сиділи на березі, роззявивши роти. Неначе в казку потрапили: у місячному сяйві все дуже незвичне і якесь таємничо-піднесене. Еге ж, у Києві нічого такого не побачиш.
Дочікуватись Іванка все важче й важче. Закрутить нас з Васьком цей чарівний вир — і забудемо, навіщо ми тут і що цієї ночі мусимо зробити.
