Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич
Забуський жив із степу, з Диких Піль та з шаблі. Славу з’єднав собі незвичайну, але ніхто його не любив. Цінили його за молодецьку відвагу, за силу, за знання степу; не любили його за зайву жорстокість, за надмірну захланність, із якою кидався на загарбане добро та за таємні зустрічі і зв'язки з різними людьми, що збуджували сумніви й підозріння.
Після його дивних слів відпала в старшин охота до жартів. Подали собі руки й розійшлися. Останній вийшов, трохи відтягаючись Забуський.
Залишилися Хмельницький і Нечай.
— Що ти думаєш про Забуського, батьку? — запитав після хвилинної мовчанки Нечай.
— Не знаю, що тобі сказати. Тяжко збагнути, що в ньому сидить. Ніхто не є такий жадний новин, як він. Усе хоче знати. Сьогодні була його черга їхати на стежу з людьми. Але, коли дізнався, що татарський посол у мене, післав Несторенка... Та цур йому!..
Напийся ще, Даниле. Ти здорожений. Дорога була тяжка?
— Довелося колувати. Всюди застави. Шляхи погані, люди неслухняні, до ладу незвичні.
— Самі селюхи?
— Більшість. Є такі, що Січ знають і ті в пригоді ставали. Є такі, що в кварті служили і в реєстрових. Є жмінка шляхти. Всі інші — селюхи. Приходилось лад заводити в час походу, тому похід довше тривав.
— Ти й так не мале виконав діло. Ніхто стільки люда не привів, що ти. А не розбігались по дорозі?
Нечай усміхнувся.
— Пробували спочатку. Потім зрозуміли, що конечний є послух.
— На коронні стежі не попав?
— Коло Кодаку. На дві стежі.
— То вони донесли гетьманам. Це недобре.
— Не донесли.
Хмельницький цікаво поглянув на Нечая.
...Одну стежу мої люди обкружили й ніхто не вийшов, друга перейшла до нас. Вів її Житкевич.
— Житкевича знаю. Він із тобою?
— Зі мною. А Корнієнка бачив, гетьмане?
— Корнієнка?
— Того, що його з листом посилав до мене, осавула з черкаського реєстрового, мабуть?
Хмельницький заперечив рухом голови.
— Не бачив. Либонь іще не повернувся.
— Не повернувся... — Нечай повторив звільна, з надумою слова гетьмана. Дивно. Він від’їхав тієї самої днини, як тільки доручив мені твого листа. Казав, що ти велів поспішати. Говорив мені також, що хтось наставав у дорозі на його життя.
— На його життя? — жахнувся гетьман.
— Двічі в дорозі нападали на нього, шукаючи за листами. Коли б не Ганжа, були б убили.
— Хто?
— Він не знає і не догадується. Бачиться мені, що хтось серед наших носить гадюку за пазухою. На мене в дорозі також двічі засідались.
— На тебе також?
— Один раз у селі на постою стрельнув хтось із рушниці крізь вікно. Другий раз, також на постою вбився кинджалом у двері, коли я входив до хати. Обидва рази виновника не вдалося знайти.
Хмельницький стягнув густо брови.
— Хтось із своїх. Найгірший ворог, бо скритий. Не думаєш про нікого?
— Думав по дорозі довгий час, але нічого не міг збагнути.
— Треба буде приглядатись. Це є хтось, що стоїть близько всього, хтось, кому ти на заваді.
Нечай після хвилини надуми запитав:
— А скажи, пане гетьмане, може хтось посягав по брацлавський полк?
— Ні — відповів Хмельницький. — Не було такого. Бачиш: людей у нас мало. Для всіх є місце. Правда, Забуський запитував раз про Брацлавщину, але як йому там іти ? Він міг би дістати полк на Лівобережжі, бо ті місця добре знає.
— Чорт із ним! — Нечай махнув рукою. — А чому, пане гетьмане, переніс кіш із Січі аж сюди?
— Гостей сподіваємось. Пан гетьман Потоцький має прислати комісарів.
— По що?
— По що? Щоб перевідати, чи ребелії не підносимо, чи людей багато на Січі.
— Ага! Розумію. Фортель! — Нечай засміявся. — Січ, справді, немов вимерла. Ха-ха-ха! Нехай приїжджають... Але, пане гетьмане...
— Що таке?
— Відки Чарнецький міг певно знати, що мене нема на Січі.
— Не розумію.
Нечай розказав коротко про пригоду в Мурахві. Хмельницький слухав із стягненими бровами, обертаючи чарку в руках.
— Хтось — промовив — доносить ляхам про все, що діється на Січі. Хто? Це треба простежити, бо інакше й усі фортелі та хитрощі ні до чого і надармо на Бучки подались, нову Січ закладаючи. Залиши це мені.
Я тим займуся. Здається мені, що я знаю, хто це...
— Не скажеш?
— Ні, Даниле! Надто він знаний та славний. Нічого. Я буду мати око.
— Забуський? — усміхнувся Нечай.
— Залиши це мені. То Чарнецького ти стрічав у Мурахві? Мабуть із Кам’янця вертався до війська. Вони тобі, Даниле, цього не забудуть. Але добре, що ти вже тут. Народ починає стягатися щораз більше, а в мене часу щораз менше. Про піхоту треба буде поклопотатися. Славна в нас піхота тепер, але мало її. Мені прийдеться в Крим їхати до тих поганців. Та, що робити? Такі часи настали. Але хтось мусить тут залишитись, військом піклуватися, передовсім тими людьми, що надходять. І з твоїми людьми щось треба зробити. Мав я думку тебе залишити, але сам не знаю...
— Якщо кажеш, я можу взятись за діло.
— Ні! Тебе може тут заступити чи Чорнота, чи Носач, чи хто інший. Ти мені потрібний в іншому ділі. Кажу: роботи багато, рук мало.
— Яку ж мені роботу призначив ти, батьку?
Хмельницький випив кухоль меду, витер вуси, встав і заходив по кімнаті, заклавши руки за широкий пояс.
— Поїдеш, Нечаю, знову в Київ.
— У Київ?
— Еге ж. Повезеш листа до митрополита Косова. Роз’ясниш йому справу. Скажеш, що крайність довела нас до нашого рішення, та що ми прохаємо його владичого благословення.
— Він — зауважив Нечай — хоч і православний митрополит, але зляшілий шляхтич. Ледве, чи буде нам прихильний.
— Знаю те, тому саме тебе шлю. Ти і здається, якийсь родич йому і з тобою інакше він буде говорити. Подруге... Знаєш, Даниле; Косів, то не покійний Могила, то віск. Щиро він ніколи до нашої справи рук не прикладе. Коли ж прикладе, то із страху, під примусом. Оце й причина, чому тебе я вибрав у посольстві до нього.
— Вибач, пане гетьмане, але кажи ясніше.
— Я ж говорю ясно. Пішлю кого іншого, так йому очі
