Лабіринт - Кейт Мосс

Його слова врятували дочку.

— Гільєм, — прошепотіла вона.

Її чоловік міцно спав, розкинувшись на більшій частині ліжка. Його пропахле димом, вином та стайнями довге чорне волосся розметалося по подушці. Місячне сяйво лилося крізь прочинене вікно, відкриті віконниці давали свіжому нічному повітрю змогу потрапляти до кімнати. У тьмяному світлі Алаїс бачила густу щетину на його підборідді. Ланцюжок на шиї Гільєма виблискував та мерехтів, коли той перевертався уві сні.

Алаїс кортіло, щоб чоловік прокинувся і сказав їй, що все гаразд, що вона більше не має боятися. Проте він не рухався, а їй не спало на думку розбудити його. Безстрашна в усьому іншому, вона ще була недосвідченою у шлюбі та обережною з чоловіком; вона боролася з бажанням пробігтись пальчиками по його гладеньким засмаглим рукам і вздовж рамен, міцних та широких завдяки тривалому вправлянню з мечем та рицарським турнірам. Алаїс відчувала, як під його шкірою вирує життя, навіть коли він спить. А згадавши, як вони провели початок ночі, вона зашарілася, дарма що їх тоді ніхто не бачив.

Алаїс була вражена почуттями, які Гільєм збудив у ній. Їй подобалось, як починало калатати її серце, коли вона ловила на собі його несподівані погляди, подобалося, що земля вислизала з-під її ніг, коли він їй посміхався. Водночас їй було не до душі відчуття безпорадності. Вона боялася, що кохання зробить її слабкою й легковажною. Вона знала напевне, що кохає Гільєма, але не розчиняється в ньому. Алаїс зітхнула. Вона сподівалася лише на те, що з часом стане легше. Щось особливе було у чорному світлі, яке поступово перетворювалося на сіре, та в перших уривчастих відлуннях пташиних пісень, що чулися з дерев на подвір’ї. Вони свідчили про те, що незабаром зійде сонце. Алаїс знала, що вже більше не засне.

Прослизнувши між запонами, Алаїс навшпиньках попрямувала до гардероба у віддаленому кутку кімнати. Плитка на підлозі була холодною, а циновки кололи пальці. Вона відчинила дверцята, зняла мішечок із лавандою з купки складеного одягу і витягла з шафи просту темно-зелену сукню. Трохи тремтячи, вона вбралася в сукню й просунула руки у її вузькі рукави. Дещо вологу матерію вона натягнула на спідню сорочку, потім щільно підперезалася.

Алаїс виповнилося сімнадцять, і вона була одружена шість місяців, але її тіло ще не набуло округлих жіночих форм. Сукня бахмато висіла на її кутастій фігурі, ніби була їй завелика. Тримаючись за стіл, Алаїс узула м’які шкіряні черевики, взяла зі спинки стільця свій улюблений червоний плащ, який сама оздоблювала собі на весілля. Його пружки та вилоги було вишито химерними блакитними й зеленими візерунками у формі квадратиків і ромбів, подекуди вкритих жовтими квіточками. На шиття пішло кілька тижнів. Увесь час від листопада до грудня вона працювала над ним, її пальці вкрилися ранками і майже не гнулися від холоду, оскільки вона поспішала, щоби вчасно завершити роботу.

Алаїс звернула увагу на кошик, що стояв на підлозі поряд із гардеробом. Вона зазирнула в нього: її торбинка для трав та гаманець, разом зі смужками матерії, щоб зв’язувати рослини й корінці, а також знаряддя для копання і зрізання, були на місці. Нарешті вона щільно стягнула плащ на шиї стрічечками, встромила ніж у футляр на поясі, накинула капор на голову, прикривши своє довге незаплетене волосся, потім тихо перетнула кімнату і вийшла у порожній коридор. Двері з гуркотом зачинилися за нею.

Було ще вдосвіта, тому мешканці замку здебільше відпочивали. Алаїс швидко йшла коридором, її плащ м’яко шурхотів по кам’яній підлозі, коли вона прямувала до вузьких сходів. Вона переступила через хлопчика-служку, що спав, притулившись до дверей кімнати, в якій мешкала її сестра Оріана з чоловіком.

Коли вона спустилася нижче, до неї долинули голоси з кухні на першому поверсі. Слуги вже працювали на повну силу. Алаїс почула ляпас, а за ним одразу ж — крик: день нещасного служки розпочався з важкого запотиличника кухаря.

Кухарчук ішов похитуючись у її бік, несучи величезну бочку, наполовину наповнену водою з криниці.

Алаїс посміхнулася: «Bonjorn»[7].

— Bonjorn, пані, — відповів він обережно.

— Зараз, — вона хутко зійшла зі сходів і відчинила йому двері.

— Mercé, пані, — сказав хлопець, почуваючись сором’язливо. — Grand mercé![8]

У кухні всі бігали й метушилися. Великі стовпи пари здіймалися над payrola, казаном, що висів на гаку над вогнем. Старший служник забрав у кухарчука воду, вилив її в казан, тикнув бочку хлопцеві, не сказавши ні слова. Хлопець звів очі на Алаїс і попрямував назад до криниці.

На великому столі в центрі кухні, чекаючи на свій час, стояли закриті глеки з каплунами, сочевицею й капустою, а також горщики із солоною кефаллю, вугром і щукою. На одному кінці столу були пудинги fogaça в полотняних торбинках, гусячий паштет та шматок солоної свинини, а на іншому — таці з родзинками, айвою, інжиром і вишнями. Хлопчик дев’яти-десяти років стояв спершись ліктями на стіл, його похмуре обличчя виказувало нетерпіння, з яким він очікував на наступний спекотний літній день, коли біля рогатини він зможе спостерігати, як смажиться м’ясо. Поряд з вогнищем весело горіли дрова в куполоподібній печі для випікання хліба. Перша