Лабіринт - Кейт Мосс

Дід Раймона-Роже Тренкавеля побудував замок Шато Комталь понад століття тому, щоб управляти звідти своїми територіями, які дедалі розширювались. Його землі простяглися від Альбі на півночі до Нарбонна на півдні; від Без’єра на сході до Каркассони на заході.

Замок був побудований навколо прямокутного двору і в західній частині об’єднувався із залишками старого палацу. Саме поселення, або Ціутат, із заходу оточували міцні фортечні мури, тож кільце каміння вивищувалося над річкою Од та болотами на півночі.

Головна вежа, де зустрічалися консули і підписувалися важливі документи, розташовувалась у південно-західній частині двору й добре охоронялась. У тьмяному світлі Алаїс розгледіла щось біля зовнішньої стіни. Придивившись, вона зрозуміла, що то був собака, який згорнувшись клубком спав на землі. Пара хлопчаків, що, наче двійко ворон, повсідалися на заборі для гусей, намагалися розбудити тварину, кидаючи в неї камінням. У тиші вона чула розмірене гупання: то гупали їхні підбори об дерев’яні жердини.

Шато Комталь мав два виходи. Широкі аркові Західні ворота, що виходили прямо до порослих травою схилів і вели до укріплення, зазвичай були замкненими. Маленькі та вузькі Східні ворота розміщувалися між двома високими вхідними вежами і вели просто на вулиці Ціутата — самого поселення.

Зв’язок між верхнім та нижнім поверхами вхідних веж здійснювався лише завдяки драбині чи низці вентиляційних ходів. Ще бувши дівчинкою, Алаїс дуже полюбляла лазити вгору-вниз між поверхами разом із малими кухарчуками, намагаючись не стикнутися з вартою. Алаїс була прудкою і завжди вигравала.

Щільніше загорнувшись у плащ, вона швиденько перетнула двір. Коли наставав час гасити вогні, двері зачиняли на всю ніч і встановлювали охорону, й тоді ніхто не міг пройти без дозволу її батька. Не будучи консулом, Бертран Пелетьє, між тим, обіймав у замку надзвичайно привілейовану посаду. Мало хто наважився б не послухатись його.

Він завше не любив звичку Алаїс вислизати з поселення рано-вранці. Тепер він навіть був категоричнішим стосовно того, що вночі вона повинна залишатися в палаці. На думку Алаїс, її чоловік був із цим згоден, хоча й ніколи такого не казав. Тож Алаїс справді почувалася сама собою тільки в тиші й безлюдності світанків, вільних від обмежень та заборон. Тоді вона не була чиєюсь дочкою, сестрою та дружиною, десь глибоко всередині дівчина завше вірила, що її батько це розуміє. Вона не любила порушувати татових наказів, але ще дужче не хотіла відмовлятися від хвилин свободи. Більшість вартових закривало очі на її витівки. Або принаймні вдавали це. Відтоді, як повсюди почали кружляти чутки про війну, гарнізон став обережнішим. Зовнішнє життя минало одноманітно і, попри те, щодо поселення час від часу приходили біженці, їхні розповіді про напади чи релігійні гоніння були для Алаїс не більше, ніж пустими балачками. Нападники, що з’являлися нізвідки, неначе грім серед ясного неба, дійсно існували для тих, хто жив поза фортецею. Звістки не відрізнялись одна від одної, не більшою мірою ніж зазвичай. Гільєм, здавалося, не надто переймався чутками про військове зіткнення. Він ніколи не розмовляв з Алаїс про такі речі. Проте Оріана заявила, буцімто французька армія хрестоносців та священиків готується напасти на південні землі. Ба більше, вона сказала, що цей похід підтримує Папа й король Франції. З власного досвіду Алаїс знала: Оріана розповідає щось здебільше для того, щоб засмутити її. Утім, часто здавалося, що сестра довідувалася про все раніше за решту. Безперечно також, що з кожним днем зростала кількість посланців, які прибували до Шато. Та й зморшки на обличчі її батька щодня ставали дедалі ряснішими, а западини на щоках — усе глибшими.

Sirjans ďarms, охоронці на чатах біля Східних воріт були у стані бойової готовності, хоча їхні очі почервоніли від тривалого безсоння. Квадратні срібні шоломи вартових були зсунуті на самісінькі маківки, а кольчуги тьмяно поблискували у блідому вранішньому світлі. Зі стомлено перевішеними щитами за плечима та мечами у піхвах, вони виглядали готовими радше йти спати, ніж битися. Підійшовши ближче, вона впізнала Беранже. Він також її впізнав та вклонився.

— Bonjorn, пані Алаїс. Ви прокинулися досить рано.

Вона посміхнулась у відповідь:

— Я не могла заснути.

— Не може бути, що ваш чоловік не годен чимось зайняти вас уночі! — сказав інший вартовий і непристойно підморгнув. Його обличчя було вкрите слідами віспи, а покусані нігті кривавили. Від нього тхнуло несвіжою їжею та пивом.

Алаїс не зважила його слова.

— Як твоя дружина, Беранже?

— Добре, пані. Майже зовсім стала такою, як була раніше.

— А ваш син?

— Росте з кожним днем. Він скоро з’їсть нас разом із будинком, якщо ми не пильнуватимемо.

— Тепер очевидно, що він цілком вдався в свого татка! — відповіла вона, штрикаючи його в товсте черево.

— Саме так стверджує й моя дружина.

— Перекажи їй мої вітання, гаразд?

— Їй буде приємно почути, що її пам’ятають, пані, — він зробив паузу. — Я гадаю, ви хочете, щоб я вас пропустив?

— Я тільки хочу пройтися до Ціутата, можливо, до річки.