Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— А тепер, пане, — мовив ірландець, — скажіть мені, будь ласка, чому вас цікавить це питання? Адже я розповів вам усе по щирості.

Тоді Гленарван розповів колоністові історію документа, розказав про мандрування на яхті, про їхні спроби розшукати капітана Гранта. Він не приховав того, що рішуча негативна відповідь ірландця знищила всі його надії і тепер він не сподівається будь-коли розшукати потерпілих з “Британії”.

Гленарванові слова всіх пригнітили. В Роберта й Мері на очах забриніли сльози. Навіть Паганель не міг знайти жодного слова, аби їх розрадити. Джонові Манглсу краялось серце з болю. Вже розпач охопив цих мужніх людей, які марно дістались на “Дункані” до далеких берегів Австралії, коли раптом почувся голос:

— Ви можете, панове, дякувати богові. Якщо капітан Грант живий, то він перебуває тільки тут, на австралійській землі!

Ці слова вельми вразили все товариство. Гленарван зірвався з місця й вигукнув, відшпурнувши ослона:

— Хто це сказав?

— Я, — відповів один із робітників Падді О’Мура, що сидів край столу.

— Ти, Айртоне? — і собі вигукнув колоніст, зачудований не менш за Гленарвана.

— Я, — сказав удруге Айртон схвильованим, але твердим голосом, — я, шотландець, як і ви, пане, один серед потерпілих аварію на “Британії”!

Айртонова відповідь невимовно збурила всіх. Мері Грант, напівзомліла з хвилювання й щастя, схилилась на Геленине плече. Джон Манглс, Роберт, Паганель, схопившись на рівні ноги, кинулись до того, кого Падді О’Мур тільки-но назвав Айртоном.

Це був чоловік років сорока п’яти, суворий на взір, з блискучими запалими очима, які ховалися під дугами густих темних брів. Видно, мав неабияку силу, дарма що складався нібито з самих кісток і нервів; як кажуть шотландці, такі не марнують часу на те, щоб гладшати. Середній на зріст, кремезний, з рішучою поставою, він приваблював своїм розумним і енергійним, хоч і дещо грубуватим обличчям. Його привабливість ще збільшували ознаки недавніх поневірянь, що відбились на його виду. Певно, він випив не один ківш лиха, проте видавався людиною, стійкою у нещасті, здатною боротися з ним і перемагати.

Гленарван і його друзі одразу це відчули. Особа Айртона викликала до себе повагу. Гленарван” закидав його питаннями, і Айртон відповідав, тамуючи хвилювання, яке спричинила йому ця зустріч. Отим-то перші Гленарванові питання були дещо квапливі й безладні.

— Ви зазнали аварії на “Британії”? — спитав він.

— Так, сер, я служив за боцмана в капітана Гранта, — відповів Айртон.

— Ви врятувалися разом з ним?

— Ні, пане, ні. В ту страшну мить нас розлучила доля, мене змило водою з палуби й викинуло на берег.

— То ви не з тих матросів, про яких згадується в документі?

— Ні. Я нічого не знав про документ. Капітан, мабуть, кинув його в море тоді, коли мене вже не було на судні.

— Але капітан?.. Капітан?..

— Я вважав, що він потонув, зник, загинув разом з командою “Британії”. Я гадав, що врятувався сам-один.

— Але ви сказали нам: “Капітан Грант живий!”

— Ні. Я сказав: “Якщо капітан живий”…

— І додали: “То він на австралійській землі”.

— Так, він може бути тільки тут.

— Отже, вам невідомо, де він?

— Ні, сер, кажу вам: я гадав, ніби він загинув у хвилях або розбився об скелі.

Це від вас я почув, що він, можливо, живий.

— Але тоді що ж ви знаєте? — запитав Гленарван.

— Тільки одне: якщо капітан Грант врятувався, то він в Австралії.

— Де сталася аварія? — запитав майор Мак-Наббс.

Про це треба було спитати насамперед, але збентежений Гленарван хотів передусім дізнатися про долю капітана Гранта. Розмова, досі нелогічна й безладна, котра змішувала дати, факти й перестрибувала від питання до питання, відтепер стала розважливіша й поміркованіша; невдовзі всі подробиці цієї таємничої історії повстали перед слухачами чітко й послідовно.

Айртон відповів Мак-Наббсові так:

— Коли хвилі підхопили мене й змили з бака, де я тоді спускав клівер, “Британія” мчала просто до австралійського берега. До нього залишалось близько двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме тут.

— Під тридцять сьомим градусом широти? — спитав Джон Манглс.

— Під тридцять сьомим, — ствердив Айртон. — На західному узбережжі?

— Ні, ні! На східному, — жваво відповів боцман.

— А коли сталася катастрофа?

— Уночі двадцять сьомого червня 1862 року.

— Точнісінько так! Саме те число! — вигукнув Гленарван.

— Тепер ви бачите, сер, — мовив Айртон, — я маю підстави казати: якщо каштан Грант живий, треба його шукати в Австралії й ніде інде.

— І ми його розшукаємо, ми його знайдемо й врятуємо, мій друже! — вигукнув Паганель. — О, дорогоцінний документе, — додав він з незрівнянною наївністю, — треба визнати, ти потрапив до справді проникливих людей.

Та на Паганелеві хвастощі ніхто не звернув уваги. Гленарван і Гелена, Мері й Роберт оточили Айртона, тиснули йому руки. Здавалось, сама його присутність правила за непохитну запоруку того, що Гаррі Грант врятувався. Та й справді ж бо, коли матросові пощастило здолати небезпеку, чому б і капітанові не вдалось залишитись цілим і здоровим? Айртон повторював без угаву, що капітан Грант безперечно живий і перебуває конче на Австралійському суходолі. На