Гробниця - Кейт Мосс
— Так, — пробурмотіла Маргарита, уже не вперше зазначивши, що генерал, напевне, вважає її молодшою, аніж вона є, бо розповідає про речі, безпосередньою очевидицею яких вона була.
— Звісно, через облогу й обстріл, що посилювався кожного дня, запаси їжі танули. Тільки в такий спосіб і можна було провчити тих комунарів. Однак через це багато хороших ресторанів припинили свою роботу. Просто не було харчів. Горобці, коти, собаки — усе, що можна було з’їсти, зникло з вулиць Парижа. Навіть тварин із зоопарку — і тих забили на м’ясо.
— Так, Жорже, — посміхнулася Маргарита, заохочуючи генерала до подальшої розповіді.
— Як ти гадаєш, що одного дня подавали у «Вуазені» в ті часи?
— Навіть уявити не можу, — відповіла вона, широко розплющивши очі й уміло вдаючи цілковиту необізнаність. — Я просто гублюся в здогадках. Тушковану змію, чи що?
— Ні, — задоволено розреготався Жорж. — Спробуй іще.
— Не знаю, що й думати. Крокодила?
— Слона, — тріумфально повідомив генерал. — Подавали страву, приготовану зі слонячого хобота. Лишень уяви собі! Прекрасно. Просто прекрасно. Який незламний дух, га?
— Так, звісно, — погодилася Маргарита й теж розсміялася, хоча її спогади про літо 1871 року були дещо іншими. То були тижні голоду та боїв, коли вона мусила дбати про свого несамовитого, ідеалістичного й запального чоловіка й водночас роздобувати їжу для свого дорогого маленького Анатоля. Грубий чорний хліб, каштани та їстівні ягоди, що їх вона цупила вночі з кущів у саду Тюїльрі.
Коли Комуна зазнала поразки, Лео втік і переховувався в друзів майже два роки. Зрештою, його теж спіймали й лише дивом не розстріляли. Цілий тиждень Маргарита оббивала пороги поліційних відділків і судів, перш аніж дізналася, що її чоловік постав перед судом і дістав термін ув’язнення. Його ім’я з’явилось у списку осіб, вивішеному на стіні муніципалітету: заслання до Нової Каледонії, французької колонії в Тихому океані.
Амністія комунарам прийшла до нього надто пізно. Лео помер на кораблі в океані, навіть не дізнавшись, що в нього народилася донька.
— Маргарито? Ти мене слухаєш? — трохи роздратовано спитав Дюпон.
Збагнувши, що мовчала надто довго, Маргарита враз змінила вираз обличчя.
— Я просто думала, що то, мабуть, було не абищо, — швидко відповіла вона. — І свідчило про непересічний талант і винахідливість кухаря «Вуазену», якщо він спромігся приготувати таку страву. Це ж просто прекрасно, що тут, у цьому місці, де творилась історія, я зараз коротаю час. — І, зробивши невеличку паузу, Маргарита додала: — Із тобою.
Утішений Жорж задоволено усміхнувся.
— Зрештою, сила волі неодмінно перемагає, — сказав він. — Завжди можна обернути програшну ситуацію собі на користь, але нинішнє покоління про це навіть не здогадується.
— Вибачте, що я втручаюсь у вашу розмову.
Дюпон увічливо підвівся, незважаючи на явне роздратування, що блиснуло в його очах. Маргарита обернулася й побачила високого пана аристократичної зовнішності з густим чорним волоссям та високим чолом.
— Я вас слухаю, мосьє, — досить непривітно мовив Жорж.
Забачивши цього чоловіка, Маргарита взялася похапцем порпатись у своїй пам’яті, хоча була певна, що ніколи раніше його не зустрічала. Будучи приблизно того ж самого віку, що й вона, він був одягнений у звичну вечірню «уніформу»: чорний піджак і чорні брюки. Але то була бездоганна одіж, що елегантно підкреслювала кремезну статуру, котру вона прикривала. То був високий і плечистий чоловік, звиклий робити все по-своєму. Видивляючись хоч якусь ознаку, за якою можна б визначити цього незнайомця, Маргарита помітила золоту каблучку з печаткою на його лівій руці, якою він тримав шовковий циліндр, білі рукавички та білий кашеміровий шарф. Видно було, що він або щойно прибув, або якраз збирався йти.
Маргарита зашарілася під його поглядом, що наче роздягав її догола, і відчула, як жар розтікається по всьому її тілу. Під туго затягнутим корсетом та між грудьми виступили краплинки поту.
— Даруйте, — звернулася вона до незнайомця, кинувши стурбований погляд на Дюпона. — Ви до мене?
— Пане, — звернувся чоловік до Жоржа вибачливим тоном, — можна поговорити з вашою дамою?
Заспокоєний Дюпон злегка кивнув головою.
— Я — приятель вашого сина, мадам Верньє, — почав чоловік, витягуючи з жилетки візитівку. — Мене звати Віктор Констант, граф Турмалінський.
Маргарита трохи повагалась, але візитівку таки взяла.
— Знаю, з мого боку було дуже нечемно втручатися, але мені терміново треба побачитися з вашим сином стосовно однієї дуже важливої справи. Я був на селі й лише сьогодні ввечері повернувся, сподіваючись застати Анатоля вдома. Однак чомусь не застав… — Незнайомець замовк і знизав плечима.
У житті Маргарити було багато чоловіків. І вона дуже добре знала, як слід поводитись і розмовляти з мужчиною, якого вперше побачила кілька хвилин тому, ба більше — як фліртувати з ним і як зачарувати його. Проте цей незнайомець… Він був якийсь особливий, непроникний. Вона не могла зазирнути йому в душу.
Вона глянула на візитівку, що її тримала в руці. Анатоль мало розповідав їй про свої справи, але Маргарита не сумнівалася, що він ніколи не згадував при ній таке гучне ім’я — ні як приятеля, ні як клієнта.
— А ви не знаєте, де мені його знайти, мадам Верньє?
Маргарита відчула приплив симпатії, яка відразу ж змінилася на холодок страху. Й обидва відчуття були їй приємними, але водночас — тривожними. Граф звузив очі, наче читаючи її думки, і злегка нахилив голову.
— Мосьє, боюся, що ні, — відповіла вона, відчайдушно намагаючись надати невимушеності своєму голосу. — Хіба що залишите свою візитівку в його конторі…
Віктор Констант злегка кивнув.
— Мабуть, я так і зроблю. А контора розташована…
— На вулиці Монторгей. Точного номера я не пам’ятаю.
Констант не зводив із жінки прискіпливого погляду.
— От і чудово, — нарешті мовив він. — Іще раз перепрошую за втручання. Я буду вам дуже вдячний, мадам Верньє, якщо ви перекажете вашому синові, що я його шукаю.
Не питаючи дозволу, він нахилився, узяв її руку, яка лежала на коліні, і підніс до своїх губ. Відчувши крізь рукавичку його подих та лоскотання вусів, Маргарита, сама того не бажаючи, аж подалася вперед, реагуючи на його дотик, і відразу ж збагнула, що цим мимовільним порухом виказала свої справжні почуття.
— На все добре, мадам Верньє! До побачення, пане генерале!
Із цими словами Констант різко вклонився й пішов. Тієї-таки миті вигулькнув офіціант і знову наповнив келихи. Дюпон вибухнув гнівом.
— Який нахабний і бундючний негідник! — прогарчав генерал, відкинувшись на спинку крісла. — Яка ганебна поведінка! Хто він такий, щоб так образливо поводитися з дамою!
— Образливо? Хіба ж він мене скривдив, Жорже?
— Цей фанфарон просто пожирав тебе
