Сестри крові - Юрій Винничук

За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.

– І чого воно проти ночі полізло? – дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.

– Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!

– Не призналася?

– Де там! Мовчить і плаче.

Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.

Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.

– Якесь навіжене, прости Господи, – бурмотіла Вівдя. – Скільки живу, такого не виділа.

– Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рівна.

– Хлопчик, – відповіла молодиця.

Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.

– Нічого… нічого… – хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.

– Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?

– Навіть і не думайте! – втрутилася вуглярева жінка. – Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.

Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.

– Кого там несе лихої години? – здивувалася господиня і метнулася до дверей.

До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.

– Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам6, що прийшли рожаниці на поміч! – привіталися баби й захихотіли.

Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.

– Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.

Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:

– Най росте високим, як цей осот!

– Воістину так! – проказали дві інших.

Друга кинула галузку дуба:

– Най росте міцним, як цей дуб!

– Воістину так! – проказали дві інших.

Третя кинула на долівку орлине перо:

– Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!

– Воістину так! – проказали дві інших.

Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:

– Через нього много крові проллється.

– Буде страх наводити, смерть сіючи.

– Гордуватимуть ним люди, не матиме він спокою.

– Господи, – захлипала вуглярівна.

– Не треба мені байстрюка, – бурчав вугляр і пив.

Баби, прихопивши по шматку хліба з сиром, вийшли з хати. Вівдя визирнула у вікно. Було видно, як вони йдуть під дощем і градом, а вітер шарпає їхні лахи, але далеко не так, як шарпає дерева, а лагідніше.

– Три віхоли, ось хто це був, – промовила Вівдя, завершивши свою розповідь. – Три віхоли, що долю віщують. Вітер і дощ, хурделиця і сніг – їхні супутники. Вони з’являються дуже рідко, тільки за надзвичайних трафунків. Не знаю, чому ж вони їхнього сина обрали для цього. А за кілька днів вуглярівна впала в глибоку задуму, нічого не їла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побігла на річку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревині, що плила річкою. Виловили його жебраки, що під мостом селилися, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Хтось бачив, як бідолашна дівчина викидала немовля в річку. Її схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довідатися, хто батько, але вона не зізнавалася. Та коли вже не мала сил терпіти тортури, знемагаючи й втрачаючи свідомість, погодилася назвати батька панову бурґомістрові. На вухо, за умови, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. Бурґомістр підступив до неї ближче, вона йому щось шепнула, він побілів, і на тому скінчилося.

– І що було далі?

– Віддати дитину не було кому, бо вугляр з жінкою зібрали манатки й втекли, щоб і їх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика місцевий кат. Який і катував вуглярівну.

– Кат? – скрикнула Рута. – Як же його звали?

– Яніш. Хлопчика він виховав собі на підмайстра. Що з ним далі було, не знаю.

Отже, Каспер – син доктора Геліаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всі таємниці світу розкривалися йому. Щось таки залишалося у затінку.

– Та як же не знаєте? – проказала Рута. – Адже нас збирався катувати не хто інший, як Каспер Яніш. Той самий, якому ви помогли народитися.

– Господи! – Вівдя руками сплеснула. – Отже ті віхоли напророкували йому саму правду?

Дорогою назад Рута щасливо усміхалася, а Франц із неї кепкував, що вона вдається до чарів.

– Я й без чарів його б тобі приворожив.

– Е ні, я твоїх послуг не потребую.

– А от же ж скористалася – завіз тебе до Вівді.

Франц жартував, але Рута не звертала уваги, думками була далеко. Минаючи Чортів млин, Франц знову помахав рукою, Руті здалося, що у віконці на стриху млина з’явилася чиясь кудлата голова й враз зникла.

Їй хотілося чимдуж дістатися дому, щоб оповісти Лукашеві та Айзекові новину.

Як і варто було сподіватися, обидва злегка отетеріли: оце так допомогли своєму другові! Загублений син виявився катом!

– Навіть не знаю, чи можна це повідомляти доктору, – сказав Лукаш.

– Ой, ні, ой, ні, – махав руками Айзек. – Доктор просто здуріє. А Каспер і так знає, хто його батько. Тож він провідував Геліаса серед ночі. Може,