Сестри крові - Юрій Винничук
Тим часом Марко скочив на ніс галери, де був Мустафа, родом неаполітанець, якого Касим-бек залишив замість себе. Той ще не знав, що діялося, бо галера була накрита парусиною. Він думав, то розрух між в’язнями, що було на галері звичною справою. А побачивши, що до нього біжать Марко з ватагою, Мустафа схопив дві шаблі й став боронитися, але мужній, хоч і скривавлений, Марко завдав йому смертельного удару між ребра й викинув у море. Тим часом турки підрубали линви, на яких трималося накриття, аби воно впало на в’язнів. Але в’язні за наказом Марка швидко згорнули полотно і, маючи вже вдосталь зброї, одних турків убивали, а других скидали в море.
Нарешті вони відрубали кітву й линви, які тримали галеру при березі і, незважаючи на безперервну стрілянину з міських та фортечних гармат, вийшли з порту в море. Капітан Касим-бек, вибігши на берег, забрів до пояса в воду, рвав на собі бороду, кричав і заклинав їх, щоб повернулися. Та втікачі щасливо виплили на галері у відкрите море. В погоню за ними вислано було інші три галери, переслідування тривало з вечора аж до ранку наступного дня і ще кілька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання піднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем і громом, так що ті галери мусили повернути до Мітилени, занехавши погоню. А втікачі, незважаючи на бурю, плили далі. Незабаром потому звіявся сприятливий для них вітер, дуючи у спину (це було ще одне свідчення Божої ласки). Через п’ятнадцять днів, добувши свіжої води на острові, що здавна зветься Строфадес, неподалік Занте, і залишивши там пожертву в 200 реалів ченцям монастиря грецької віри, щасливо дісталися до Мессіни.
7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполітанського віце-короля приїхали до Палермо. Тут, вважаючи негідним торгувати людьми, навіть поганської віри, пам’ятаючи, що й самі визволилися, не втративши жодного зі своїх, розкували й випустили на волю двадцять двох турків, які теж відбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадія Юсуфа, який лишився у Мітилені, хоча могли б одержати за неї чималий викуп. Виявили вони також біля неї чотирьох вродливих невільниць-християнок, що прислужували їй кілька років, – Ганну, Катерину, двох Маргарит і одну панночку на ім’я Катерина, яку відіслано було до Александрії на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капітаном, а решту – взяли заміж старшини.
На честь перемоги над турками та на пошану Святої Діви Розалії, заступниці Сицилії, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці Святої Розалії. Віце-король хотів їм подарувати півтори тисячі реалів, однак вони відмовилися їх прийняти, але прийняли натомість два кораблі – бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звідти – до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товаристві 30 старшин і п’ятьох жінок. Там вони поклали до ніг Святого Отця Урбана Восьмого розкішну велику хоругву з білого єдвабу, на якій дуже гарно було вигаптувано чотири турецькі місяці, оздоблені арабським письмом. Подарували також великого позолоченого ліхтаря. Потім занесли інші хоругви по різних костелах у Римі».
Цікаво, подумалося мені, невже він з тих пір цілих двадцять років плаває на піратському кораблі? Либонь, фортуна йому сприяє. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрів мене вдоволеною усмішкою.
– Ну що? Надумався? – Я кивнула. – Тоді сідай коло мене. Чи ти, часом, у гішпанській не петраєш?
– Знаю латину, німецьку, польську, французьку, венеційську, флорентійську та кастильську. І, до речі, я закінчив медицину в Падуанському університеті.
– Е, то ти скарб. Ось поглянь – ми захопили гішпанську королівську пошту, що йшла з Перу. Може, там щось цікаве пишеться. Я ще друковане можу розібрати, але не писане.
Він не помилився, в одному з листів повідомлялося про ґалеон, який мав виплисти з Ліми з награбованим у індіанців золотом у супроводі ще двох військових кораблів. Так виглядало, що приблизно за два тижні кораблі причалять до Азорських островів, бо на острівні порти прямувало чимало ґалеонів з золотом з Перу та Мексики. Від островів корабель міг уже плисти до Іспанії без військового супроводу, ця частина шляху вважалася безпечною. Але саме там капітан Марко розраховував перехопити іспанську здобич. І коли капітан покликав мене з собою, я не опиралася, бо й так не знала, що маю робити. Корабель називався «Стрибог» – на честь бога вітрів, і грізне його обличчя з кудлатою бородою виднілося на самому носі корабля, вирізьблене з червоного дерева.
Я метнулася до «Сан-Єроніма», забрала свої речі й інструменти, попрощалася з капітаном Корнелісом і зійшла на поклад5 «Стрибога», все ще сумніваючись, чи не чиню дурниці. Але, як висловився Марко в тій книжечці, на рішучі вчинки треба зважуватися, покладаючись на Господа, а не на здоровий глузд. Була тільки одна проблема – як мені не ночувати з рештою команди, але Марко цю проблему хутко вирішив, розуміючи, що мені як медику належиться окрема каюта.
В перші дні після втечі Юліани зі Львова Рута й Лукаш вели себе як завжди, хоча інколи навіть уникали зустрічатися поглядами, в обох чаїлося почуття не достатньо викристилізованої провини, смутне й невиразне розкаяння невідомо в чому. Здається, у формі натяків вони перекинулися кількома щирими думками після порятунку Лукаша, щось сказали одне одному, але дуже неконкретно. Так думала Рута, усвідомлюючи, що все це могло означати багато чого й геть нічого. Та жоден з них не насмілювався першим довести розмову до кінця, увиразнити почуття, якщо вони є, зробити крок до зближення. Вже через добу Лукаш нічого не пригадав з того, що відбувалося після його визволення. Його довели до хати, поклали, і він цілу добу проспав. Рута делікатно поцікавилася, які його враження з тієї пригоди, щоб вивідати, чи пригадує він ті кілька слів, які для неї виявилися дорогими. Але ні, він не пригадував. «Я була така сліпа», – сказала вона тоді йому, а він відповів: «Я теж». Чи означало це, що його почуття до Юліани були наслідком засліплення? Як і Рутині. Але ось тепер вони разом прозріли?
Але Лукаш усе ще відчував себе зрадженим у своїх найщиріших почуттях. Хоча яка зрада? Нічого ж не було. Він закохався у фата морґану, вона одного дня з’явилася, а потім розвіялася, як сон. До
