Сестри крові - Юрій Винничук

віддає своє серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тоє зіллє, вмить залізним сном ся окує й голосно злочин свій скаже. Dіctamnus – темно-червоні квіти з таємним запахом, жи ростут на кущі. Сей кущ – нащадок у простій лінії того, жи горів і не згорів, і в ньому Моїсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рідної луки, огрітої сонцем, і перенесе деінде – рослина забирає з собою рідне повітря і екстракт запахів рідної землі. Vesicaria – без барви й запаху. Хто з’їсть листок – вважає себе за найбільшу красу в світі. Еrіngіum – повзає по землі; доста іно комусь торкнути ногою, то ся закохає. Сафо діткнула – і мусіла гасити свій полумінь у морі».

– Ей, та що, ви цілу книжку збираєтеся нам читати? – перебив її Франц.

– Ціхо будь. До потрібної рослини мусимо дійти за порядком, не перескакуючи через інші. Такий припис. Аж ось і воно: «Еуфорбія фебролиста чи то пак один із видів молочаю. Хто вип’є тої води, де купала ростина свої квіти, альбо даст тобі тую воду дівчина прекрасна, як ранок, чи стара, як світ, чарівниця – будеш шалено в ній закоханий, до безумства, до страти віри й чести…»

Стара підвелася і зашаруділа полотняними мішечками з зіллям, знайшла потрібний і вийняла з нього засушену жовту квітку та подала Руті.

– Зануриш її у воду на ніч, а вранці даси напитися йому. Потім простягнула Францу бляшане пуделочко.

– Масть трохи присохла, то потримай її у теплі, щоб розм’якла.

Рута переповіла Вівді прохання бурґомістра. Стара трохи повагалася, але врешті погодилася і пообіцяла зібрати чарівниць на оборону Львова. Відтак Рута попросила Вівдю згадати той випадок, коли дівчина кинула немовля у річку, а її за те стратили.

– Авжеж, пам’ятаю, – покивала головою стара. – Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.

Пізня осінь того року була вітряна й холодна, тумани ледь не щодня заволікували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такі шалені танці, що дерева тріщали й ламалися, а молодші пригиналися до самої землі. Навіть пташки не відважувалися ночувати на гіллі, звірі ховалися в непролазні гущавини, і горе тому подорожньому, що, заки сутінки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов із пекла в супроводі своїх численних слуг і пробує утвердити царство своє на землі. Зграї грабіжників висіялися по лісах і яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожніх, деколи розібраних до нитки, перекинуті вози й берлини. Люди боялися пізніми вечорами носа висунути за двері.

Саме такої лихої пори незадовго до сутінок верталася додому Вівдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнілі й безлисті кущі бузини, з яких ще подекуди звисали китиці ягід, що їх не встигли видзьобати пташки. Ціла зграя надженджурених ворон увінчувала верхівки грабів, втягнувши голови в плечі, й хижо зиркала на Вівдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотіти дощ, і Вівдя приспішила ходу. В тому місці, де долина починає розширятися і перетинається глибоким яром, кущі рідшали, а в самому яру їх і зовсім було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бігла вздовж яру, а відтак знову зникала в кущах бузини. Вівдя підвела голову догори: в небі збиралися кудлаті набурмосені хмари, і все було сірим та невдоволеним.

– Ох-ох, – зітхала вона, – ще кілька днів такої негоди, і вітри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.

Щойно вона це проказала, як почулося чиєсь хрипке хихотіння. Вівдя здригнулася і зазирнула в яр. Там під кущем на купі опалого листя сиділи три старі баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленій полотнині свою вечерю. Вівдя зупинилася і не могла надивуватися, бо ніколи раніше в цьому яру живої душі не бачила.

– Добривечір тобі, зеленоока Вівде! – привіталися баби сливе хором і знову захихотіли, тішачись подивом, який викликали на обличчі жінки.

«Звідки вони знають моє ім’я?» – дивувалася вона, але не зрушила з місця, а опустила торбу на землю і промовила:

– Добривечір і вам, добрі люди. Скоро смеркне, а о такій порі кожна християнська душа квапиться якнайхутше сісти біля грубки.

– Е, нам нема чого квапитися, – засміялися ті, – ми всюди у себе вдома.

– І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляє, тоді вам нелегко буде дістатися звідси. Можуть і гілки, і дерева падати.

Але три старі фурії й вухом не вели на ці слова, на їхніх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкірою, грали ті ж самі зарозумілі посмішки, що й раніше.

– До дідька вихор і ніч! Ми самі – вихор і ніч!

«Верзуть казна-що», – образилася Вівдя і, закинувши торбу на плечі, рушила далі.

– Егей! – покликали її баби. – Передай вугляреві Кребілю, що ми нині вночі завітаємо до нього в гості! Ха-ха-ха! І нехай готує добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!

– Чисто подуріли! – буркнула Вівдя. – Хто б то поночі по хатах сновигав?

– Та хай не скнарує! Чуєш? Ха-ха-ха!

Їхній деренчливий сміх ще довго ляскав за спиною, аж поки жінка не проминула яр і не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурніло, і вітер проймав до кісток.

Вдома Вівдя наламала хмизу й поклала до печі, потім вийшла на двір і згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотіло й виривалося з рук, начеб воліло мчати з вітром навперегони. Листя загорілося відразу, від нього зайнявся хмиз, і незабаром у печі застрибав грайливий вогник. Вівдя задоволено всміхнулася і випростала натомлені ноги.

Тепер, коли в хаті розвиднілося, можна було розгледіти сволок, обвішаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена світлом полум’я, а на лаві під вузеньким віконцем дрімав чорний кіт. Вівдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долоні, котик аж підскочив від несподіванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й ніщо йому не загрожує, смачно потягнувся й замуркотів од задоволення. Вівдя налила й собі молока до кварти й щойно пригубила, як з подвір’я почулося іржання коня, а за мить хтось уже стукав у двері.

– Вівде! Відчиніть! – гукав чоловічий голос.

У відчинені двері увірвався вихор разом із листям, і увійшов кремезний чоловік. Жінка з подивом упізнала вугляра Кребіля.

– Вівде, заради Бога, покваптеся. У Гедвіги… моєї