Атлантида - Девід Гіббінс

Він із задоволенням побачив, що біля причалу для підводного човна вишиковується черга: це свідчило про успіх підводного парку. На протилежному боці гавані височіла на тлі неба футуристична будівля Александрійської бібліотеки — відбудованого старовинного книгосховища, яке колись містило найбільшу у світі кількість рукописів.

— Джеку!

Двері конференц-зали різко відчинилися, і на балкон ступив кремезний чоловік. Джек повернувся, щоб привітати новоприбульця.

— О, герр професор! Доброго дня, докторе Гібермаєр, — усміхнувся він і простягнув руку. — Не можу повірити, що ти змусив мене здолати всю цю відстань лише для того, щоб я подивився на шматок савану мумії.

— Я знав, що колись неодмінно впіймаю тебе на гачок скарбів Стародавнього Єгипту.

Свого часу чоловіки разом навчалися в Кембриджі, й суперництво лише підігрівало їхню спільну пристрасть до античності. Джек усвідомлював, що за зовнішньою холодністю Гібермаєра ховається дуже допитливий розум, та й Гібермаєр добре знав, як треба пробивати Джекову стриманість. Після великої кількості експедицій у різні частини світу Джек із нетерпінням чекав на спаринг із давнім приятелем-суперником. Гібермаєр не дуже змінився з часів студентства, тому суперечки щодо впливу Греції на цивілізацію Єгипту були невід’ємною складовою їхньої дружби.

За спиною Гібермаєра стояв літній чоловік, одягнений в бездоганний костюм із краваткою. Чоловік мав густе сиве волосся і пронизливі очі-вогники. Джек наблизився до їхнього старого наставника, професора Джеймса Ділена, і привітно потиснув йому руку.

Ділен відійшов на крок і жестом запросив на балкон іще двох людей:

— Джеку, гадаю, ви незнайомі з доктором Светлановою.

Яскраві зелені очі жінки були майже врівень з очима самого Джека — така висока була вона на зріст. Вони потисли одне одному руки. Англійською Светланова говорила правильно, хоча й з акцентом: після того, як їй дозволили виїхати з Радянського Союзу, жінка десять років прожила в Америці й Англії. Джек неодноразово чув про неї — Катя Светланова вже встигла заслужити собі неабияку репутацію в наукових колах, — але не був готовий побачити таку вродливу жінку. Зазвичай усі його думки оберталися довкола нового відкриття, проте сьогодні сталося дещо незвичайне: він не міг відвести від Каті очей.

— Джек Говард, — відрекомендувався він, трохи роздратований тим, що втратив контроль над собою і що це, здається, не пройшло поза увагою жінки.

Її довге волосся зметнулося в повітрі, коли вона повернулася, щоб познайомити його зі своєю колегою.

— А це моя асистентка, Ольга Іванівна Борцова з Московського інституту палеології.

На відміну від елегантної Светлановой Ольга була вдягнена як типова російська простолюдинка. «Наче з екрана зійшла проста та безстрашна героїня Великої Вітчизняної війни», — подумалося Джекові. Ольга несла в руках величезний стос книжок, рухаючись обережно, щоб не розсипати їх; коли Джек простяг їй руку, вона подивилася йому просто в очі.

Коли з формальностями було скінчено, Ділен запросив усіх до конференц-зали. Саме він мав головувати на нараді — з поваги до статусу професора Гібермаєр на якийсь час забув про свою посаду директора інституту.

Товариство розташувалося за столом. Ольга обережно склала свої томи поруч із Катею, відійшла та сіла на один із стільців, що стояли біля задньої стіни приміщення.

Гібермаєр, міряючи кроками вільний куток зали, почав говорити. Свою розповідь він супроводжував демонстрацією слайдів. Науковець швидко переповів обставини відкриття та описав, як труну перевезли до Александра, — це сталося лише два дні тому. Після цього фахівці день і ніч працювали над мумією, звільняючи папірус від тканини. Аналіз показав, що інших фрагментів письма не було і що папірус був більший лише на декілька сантиметрів.

Результат роботи реставраторів лежав на столі під скляною панеллю. Аркуш із нерівними краями сягав приблизно тридцяти сантиметрів завдовжки і п’ятнадцяти завширшки. Його поверхня була щільно вкрита знаками, за винятком прогалини посередині.

— Який надзвичайний збіг обставин — треба ж було верблюдові потрапити ногою прямо в папірус! — зауважила Катя.

— Так, надзвичайний, але щось подібне нерідко трапляється в археології, — відповів Джек і підморгнув жінці. Вони обоє всміхнулися.

— Більшість великих знахідок було зроблено випадково, — продовжував Гібермаєр, не звертаючи уваги на всі ці пустощі. — І не забувайте, що ми маємо обробити ще кількасот мумій. Саме на таке відкриття я сподівався, і ми можемо знайти в тому місці ще багато цікавого.

— Так, перспективи просто казкові, — погодилася Катя.

Ділен нахилився вперед, взяв пульт проектора та розправив стос паперів, які він устиг витягти зі свого портфеля, поки Гібермаєр говорив.

— Друзі та колеги! — вимовив він, повільно озираючи напружені від чекання обличчя. — Ми всі знаємо, з якої причини тут зібралися.

Увагу присутніх привернув екран на стіні зали. Зображення некрополя заступилося збільшеною фотографією папіруса. Слово, що так уразило Гібермаєра в пустелі, заповнило собою весь екран.

— Атлантида, — видихнув Джек.

— Мушу просити вас бути терплячими. — Ділен знов уважно подивився на вчених, розуміючи, як їм хочеться почути переклад тексту, здійснений ним у співпраці з Катею. — Перед тим як я продовжу свою розповідь, прошу доктора Светланову нагадати нам, що історикам відомо про Атлантиду. Катю, будь ласка…

— Охоче, професоре.

Катя та Ділен заприятелювали в Кембриджі, де жінка під керівництвом професора писала докторську дисертацію. Нещодавно вони разом працювали в Афінах. У той час там стався сильний землетрус, який розколов Акрополь і відкрив кілька видовбаних у скелі приміщень, де зберігався втрачений, як раніше вважалося, архів давнього міста. Катя та Ділен узяли на себе відповідальність за публікацію текстів, пов’язаних із подорожами греків за межі Середземномор’я. Кілька тижнів тому обличчя двох науковців з’явилися на перших сторінках багатьох газет світу: на своїй прес-конференції вони повідомили, що, згідно з відкритими джерелами, грецькі та єгипетські мореплавці перетинали Індійський океан і досягали Південно-Китайського моря.

Катя була одним із провідних світових експертів із легенди про Атлантиду і привезла з собою копії відповідних старовинних текстів. Зараз вона взяла до рук дві маленькі книжки та відкрила їх на закладках.

— Джентльмени, передусім я 6 хотіла заявити, що для мене велика честь бути запрошеною на цей симпозіум. Також це велика честь для Московського інституту палеології. Хай живе дух міжнародної співпраці!

За столом почулося схвальне бурмотіння.

— Говоритиму стисло. По-перше, ви можете забути все, що колись чули про Атлантиду.

Вона стала дуже серйозною, бешкетні вогники зникли з очей, і Джек відчув, що з нетерпінням чекає її подальших слів.

— Можливо, ви гадаєте, що Атлантида — це світова легенда, далекий історичний епізод, згадуваний у різних культурах,