Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

і освітило архіпелаг, спокійну поверхню бухти й далекі гори. Протока між суходолом Нової Гвінеї та Грагером зовсім безпечна, а бухта з її численними острівцями, відгороджена від моря рифом, має, проте, кілька проходів і може правити за зручну гавань. Для цієї бухти треба буде підшукати назву, бо, хоч кожний острівець має тут свою назву, та бухти тубільці звуть просто морем. Ми обпливли три невеликі острови; на одному росли кокосові пальми й були плантації жителів Гада-Гада; п'ять або шість інших — незаселені. Углиб і на південь є гирло величенької річки. Пливучи далі, ми обминули середній з трьох незаселених острівців і побачили, нарешті, мету нашої подорожі — острів Тіару. Група кокосових пальм та витягнуті на берег піроги означали, що тут селищний причал. Мої супутники причепурилися, одягли нові пояси, збили великими гребінцями волосся й заходились старанно гребти. Можна було відрізнити юрбу тіарців, які, побачивши пірогу з Білі-Білі, вийшли до берега. Багато хто голосно кликав мене на ім'я. Коли пірога підійшла до піщаного берега, її витягнула на пісок ціла юрба тубільців. Я зійшов з платформи й, роздавши жителям Тіари, що оточували нас, подарунки, пішов до селища, де нам показали велику хатину, в якій поставили столик та складаний ослінчик, який я привіз із собою.

Серед тубільців, що обступили мене, я пізнав трьох, які були в Гарагасі місяців зо два тому. Імена їх я занотував у моїй записній книжці. Взявши її з кишені, я знайшов сторінку й голосно прочитав їхні імена. Дуже здивовані й разом з тим зраділі, вони один за одним, у міру того, як я вимовляв їхні імена, підходили до мене і на мій знак сідали коло моїх ніг. Потім цілий день вони майже не відходили від мене, намагаючись прислужити, чим тільки і як тільки могли.

Каїн і Гад також майже не покидали мене. Жителі Тіари утворили велике півколо, мовчки дивлячись на мене та на привезені речі. При цьому я міг розглянути їхні обличчя. Тут, як і в інших місцях, між зовсім плоским та випнутим носом були десятки переходів, і, вибравши з цілого селища дві крайності, можна уявити обличчя двох вельми різних типів. Та ці різниці — суто індивідуальні, в чому можна переконатися, роздивившись обличчя інших, які являють собою всякі переходи від одного типу до другого. Я зовсім не бачу підстав вважати, що ця раса, яка живе на островах, є мішана або відмінна від жителів суходолу.

Я роздав десь з півфунта тютюну, нарізаного невеликими клаптями, цього вистачило тільки літнім, а з молоді його дістали лише небагато хто, переважно ті, що мали гарні обличчя. Поки ми курили, я заходився рисувати хатини, що, як і в Білі-Білі, були збудовані на стовпах заввишки понад один метр, але, як і взагалі всі папуаські хатини, складалися переважно з покрівель. Потім я обійшов усе селище; воно було чимале, але не мало тої охайності й затишку, як селища моїх сусідів. Повернувшись до попереднього місця, я застав тубільців, коли вони готували нам обід.

За розданий тютюн жителі Тіари принесли мені по стрілі, від яких я не відмовився, бо вони були дуже гарно вирізані. Я звернув увагу на особливу породу собак із Кар-Кару, відмінну від поширеної на суходолі Нової Гвінеї. Собаки з Кар-Кару мають гладкий, довгий тулуб, досить короткі ноги й гладку морду.

По обіді я обійшов острів і зарисував ескіз архіпелагу на захід та південний захід, записавши при цьому понад тридцять назв островів.

Наш кобум був уже навантажений і готовий рушати назад. Уся людність селища вийшла на берег подивитись на наш від'їзд. Наша пірога, як виявилося, була тепер дуже навантажена всілякими подарунками, які тіарці призначили для моїх супутників. Коло Грагера назустріч нам виїхала пірога, і кілька чоловік старанно просили мене заїхати до них. Я не погодився, бо було пізно, а назавтра я хотів повернутись до Гарагасі. Коли ми вийшли з протоки в море, нашу пірогу почало дуже гойдати хвилею. Острів Кар-Кар було ясно видно, хотілось би й туди — такий він здається близький, а відтіля на острів Ваг-Ваг, де, за словами Каїна, тубільці навіть не роблять пірог через свою ізольованість.

26 серпня

Ранком, коли я збирався в дорогу, повернулася пірога з молоддю з Богатім. У всіх був дуже стомлений вигляд. Прощаючись і бажаючи подарувати тубільцям що-небудь, але не маючи вже ні крихти тютюну, я добрав дуже простого способу дати кожному що-небудь для нього корисного. Я розбив привезену з холодним чаєм пляшку на черепки, завбільшки з срібні півкарбованці; таких черепків з одної пляшки вийшло кілька сотень. Скло, будучи для тубільців дуже важливим матеріалом (воно править їм за інструмент, щоб голитися, шліфувати дерево та вирізувати орнаменти), дало їм величезну насолоду. Все селище, навіть жінки й діти, зібралися коло шлюпки, простягаючи руки. Вітер хоч був невеликий, та попутний, і я повернувся в Гарагасі близько четвертої години, тобто використав майже шість годин на переїзд; на дорогу з Гарагасі до Білі-Білі треба було дванадцять годин.

Удома я знайшов, що все було гаразд, хоч з багатьох міркувань був певний, що чимало тубільців побувало в Гарагасі під час моєї відсутності. Але вони не могли задовольнити своєї цікавості, побачивши двері, обплутані мотузком і ниткою. Мабуть, вони думають, що, коли доторкнутися до мотузка біля дверей, на них посиплються звідусіль постріли або, якщо взятися за нитку, з ними скоїться яке-небудь нещастя.

30 серпня

Рушив у Богатім і дістався туди тільки за шість годин. Спочатку віяв рівний вітер, а потім тільки поривами. Підійшов до берега, де я був одинадцять місяців тому з офіцерами «Витязя», побачив юрбу тубільців, які присіли, коли шлюпка причалювала, і лишались у такому стані, аж поки я не наказав їм витягнути її на берег, що вони негайно й виконали.

Я обійшов селище, яке видалося мені найбільшим серед усіх інших, розміщених навколо бухти Астролябії. На великому майданчику ще видно було сліди танців, де брали участь жителі Білі-Білі, про що вже сказано вище. Висока барла була прикрашена