Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Я іноді думаю: чому людей засліплюють титули, начальницькі звання й ранги? І це дає право зверхньо ставитися до простого трудівника, на якому, до речі, тримається світ.

Без землеміра чи обліковця поле, можливо, й обійдеться, говорив мій дідусь. Та на ньому не вродить жодного колоска, якщо не попрацюють руки ратая-хлібороба.

Одна малозначна розмова, що відбулася, коли я вперше прийшов на судно, зачепила мене за живе.

В гарному, на замовлення пошитому костюмі, з легким чемоданчиком у руці я ступив на трап.

«Вихор» стояв між таких, як і сам, невеликих суден, кормовими канатами припнутий до пірса. Багато з тих, хто збирався в рейс, були увільнені на берег. Вахту несла підмінна команда — портові бичі, як їх називають моряки.

Вгорі, на майданчику парадного трапа, вахтувала кокетлива, підстрижена під хлопчика молодиця років на тридцять.

«Ну й порядки! — майнула думка. — Не вистачало пуститися в плавання з жінками».

Марновірність чи ні, проте кожному морякові відомо, що жінки на морі приносять нещастя.

Ця настороженість і здивування, мабуть, світилися в моїх очах.

— Ви у гості чи, може, комусь на підміну? — взявши руки в боки, поцікавився той матрос у сукні.

Я простягнув перепустку.

— Ідіть, — дозволила пишнотіла сторожа, пропускаючи мене повз себе на палубу, де лежали швартові канати та височіли ще не розпаковані контейнери і ящики.

Коли я віддав старпому одержане в пароплавстві призначення, речі відніс у каюту — навіть устиг пообідати — і вже збирався на берег, знову почув грайливий голос:

— Так швидко, земляче?

— Мене до вечора відпустили.

Під ногою пружно хитнулися сходини.

— Молоденький. І симпатичний! — долинуло згори. — А тільки, бач, яка петрушка: зовнішність обманлива. Я думала, він інженер або штурман, та, виявляється, матрос, рогаль.[6] Те, що мете, — додала вона сміючись.

То що ж із того, що ми, матроси, люди без гучних звань і титулів? Ось і ви, товаришу Шарашкін, чаклуючи над маршрутною картою, мабуть, вважаєте себе півбогом, а нас — примітивами. Та якби не ми, рогалі,— і Степан, і я, й усі інші хлопці-матроси, — чорта б лисого плавало судно!

І ви затямте, шановний боцмане: завдяки нашим роботящим рукам всюди порядок, а борти та палубні надбудови аж виблискують білизною.

Поки «Вихор» лежав у дрейфі — під час руху судна забортні роботи заборонено, — ми з Очеретним спустили, надійно закріпивши линвою, дошку-підвіску й заходилися суричити борт.

Робота на «Вихорі» кипіла. Матроси працювали у глибокому трюмі, біля в'юшок, гідрологи опускали чергову партію батометрів.

Неробам взагалі немає місця на судні. Навіть Євген Петрович, капітан, якому ніхто не може дорікнути, що він уникає чорнової роботи — у нього й без неї клопотів по зав'язку, — і той, бачимо, скинув сорочку; худий, високий, стоїть під тентом коло лебідки, допомагає океанологам майнати трос.

Єдиний, хто нудиться і для кого плавання — кара, це помічник капітана, прозваний кимось помпою.

Які його завдання й обов'язки, ніхто до пуття не знає. Буцімто підмога капітану у вихованні екіпажу. Словом, мандрує собі чоловік по світу на державний кошт та й годі.

Наш помпа, Савелій Гудзонович Толстиков — непомітний, тихий, опецькуватість якого цілком відповідає прізвищу — мабуть, зрозумів власну зайвість серед трудівників моря: ні в що не втручається, здебільшого мовчить.

На вахтах він не стоїть, з ранку до вечора із судновим лікарем «ріжеться» в «козла» та тричі на день з'являється в кают-компанію за обідній стіл.

Щоправда, Гудзонович часто-таки робить обхід житлових приміщень. Уже вкотре інструктує кожного, як себе вести в іноземному порту. І взагалі — як себе поводити, ніби ми дикуни, а він місіонер, посланий нас просвітити.

Настирливо попереджає, щоб ніхто не смів писати щоденників.

— Може статися, нотатки ті загубите, тоді кожне слово — ви там такого понаписуєте! — обернеться проти вас.

Чого воно має так обернутися, нам невтямки. Адже поводимо ми себе з гідністю — не з неба ж упали: і в школі вчилися, і комсомольці. Як мовиться, діти своєї землі.

Нас ображає ця недовіра. І хоч помпа щоденники заборонив, дехто їх таки веде.

Степан зізнався, що списав уже кілька зошитів. Міг би про це й не говорити — я сам не раз бачив, як він щось мережить після вахти.

— Навіть Кузьмич нотує,— пошепки мовив. — А якщо дракон узявся за перо, нам сам бог велів.

Я тими нотатками не захоплююся. Пам'ять у мене й так гарна, хоч, правда, колись і сам вів щоденник.

— Писарчуки, а не мореплавці!

— Не глузуй, Васько, — образився Очеретний. — Це ж унікальна історія! Сюди рідко хто з наших потрапляє. Отож треба зафіксувати й увічнити.

— Гаразд, не буду. Пишіть, Геродоти!

Скребло — заточену з кінців лопатку, аби вона не вислизнула з рук і не впала у воду, ми, винахідливі, прив'язали до стегна. Щітка для фарбування теж на мотузці. Відро з мастилом гойдається поряд.

— Смертельний цирковий номер! — каже Степан, утримуючи рівновагу на підвісці та намагаючись дістати й зачистити ушкоджені місця на металевому обводі борту.

Ми трудимося, виконуючи наказ боцмана.

Він, Кузьмич, говорить правду — даремно ми з ним інколи сперечаємося: людина жодної миті не повинна залишатися без діла. Інакше загризе нудьга, душа вчахне й запліснявіє, бо лише в праці вона розквітає й набирається сил.