Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк
То на кормовій палубі співали матроси.
Крізь дрімливе марення Коцебу впізнав голос одного з кращих корабельних канонірів. Він виводив мелодію, решта підспівувала.
Журливо снувалося над океаном про білокору берізку, що в полі стояла… Серце виповнювалося терпким смутком.
Чого ви так далеко, за тридев'ять земель, руські люди? — ніби запитувала пісня.
На очі непрохано набігла сльоза, і Коцебу присоромлено жахнувся — добре, ніхто його не бачить таким.
«А й справді — чого ми тут?» — подумки запитав себе.
Перед ним, ніби виринувши з мороку, постало все його минуле життя.
Морські пейзажі змінювали милі серцю прибалтійські гаї й луки, серед яких він зріс. Потім в якомусь космічному вихорі все злилося воєдино — море і рідне привілля, і він побачив себе на кораблі, під вітрилами, що мчали, розкрилені над степами.
То, здогадався Отто Євстафійович, «Надежда». На ній колись давно він, п'ятнадцятилітній, під командуванням легендарного Крузенштерна вирушав у першу російську кругосвітню експедицію.
Крузенштерн, Лисянський, Лазарєв — славні капітани… І вони, й інші вітчизняні мореплавці, ризикуючи життям, прокладали дорогу в невідоме, відкривали ще незнані острови. Приходили туди не з мечем і вогнем — несли добро і злагоду.
Тубільці добре пам'ятають, хто з чим приходив!
— Ось чого ми тут! — сам собі вголос відповів Отто Євстафійович.
Йому пригадалася зустріч на відкритому недавно архіпелазі Радак.
— Тотабу! Тотабу! — радісно вигукували тубільці його ім'я.
Обнімали, називали «айдара» — друг.
Вісім років тому Коцебу привіз на той далекий мікронезійський архіпелаг пагінці винограду, навчив остров'ян землеробству.
Є там звичай: на знак миру й дружби дарувати прибульцю пальмову віть. Тубільці подарували таку віть Отто Євстафійовичу.
Коли ж мореплавці збиралися в дорогу, командир російського вітрильника й собі, відчахнувши від гінкого пальмового деревця гілку, простягнув Ті старому вождю:
— На вічний мир! На злагоду!
Білокрилою пелюсткою корабель полинув над хвилями… І ось вони, люди великої Русі, знову тут.
Тропічна ніч минала. Пасма темряви над океаном рідшали, ставали дедалі світлішими, ніби їх хто, розчесавши, підфарбував цитриною.
— Отто Євстафійович, земля! — почувся голос дозорного матроса.
Була шоста ранку. Коцебу глянув на море. Праворуч, на північному сході, де край неба полум'янів, лежали, оповиті первісною тишею, острови.
Вони були прекрасні — таке можна побачити хіба що уві сні. З океанської безодні прямо по курсу корабля, здавалося, розкинула крила жар-птиця. То над повінню низькорослої прибережної гущавини розпростерлися, виблискуючи в променях сонця, віяла пальм.
Островів було багато; вони ніби один за одним пливли в далеч океану, і ті, далекі, губилися за видноколом в ранковій імлі.
Острови щастя…
Їх назвали іменем Ешшольца. Відомі вони й під іншим іменем — Бікіні.
…Бікіні. Яке страшне слово!
Розділ другий
КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕБЕ
Звати мене… А втім, яка різниця, як мене звати! Просто овіяний солоними вітрами матрос океанського судна, який…
Все ж негоже бути безіменним, як той містер Ікс з відомої оперети. Хоч і в нього, здається, було ім'я.
Тож називайте мене Васько Гайовий.
У перекладі з грецької Василь, кажуть, цар. Зовні я, правда, мало на царя схожий, особливо після поневірянь на далеких островах. Худий-прехудий, на одну ногу припадаю, а по щоці, від скроні до підборіддя, шрам в'ється.
Портрет, що й казати, непривабливий. Проте не завжди ж я був таким.
Сам я родом з України, степовик. Село, в якому народився, на межі з посушливою Таврією. Спечно влітку, дихнути нічим, — мовби отча земля з дитячих літ готувала нас до випробувань у тропіках.
Край наш колись Диким полем звався. Навперейми з вітрами гасали там половецькі коні та об щити нападників брязкали мечі нескорених прадідів.
Від тієї спорохнявілої давнини кам'яні скіфські баби залишилися. Стоять обіч дороги, схрестивши на животі руки, посивілими очима вдивляються в прозоре степове марево. Ніби когось виглядають із походу.
Щовесни, кинуте дбайливими руками, зерно лягає в пухкий чорнозем. Напившись дощів, колоситься нива.
Моє перше, заповітне море, мої голубі кораблі…
За все золото світу найдорожче — хліб. Тому-то люди і вкладають у нього стільки хисту й снаги.
Я пишаюся тим, що душу мою сповнило степове бентежжя і в жилах пульсує невхолола кров.
Гадалося: виросту — теж хліборобом стану. Та людині, видно, замало одного життя, щоб вона могла як слід зрозуміти себе. Загадкова підсвідомість, кажуть, до пори до часу приховує й наше справжнє покликання.
У цьому я переконався особисто.
Хоч я й веселун, безтурботний, проте завжди до всього своїм розумом дійти прагну. І в себе вдивляюся зірко. Виважую, значить, потаємні порухи, подумки перебираю їх. А бачте, навіть не здогадався, що в глибинах душі, причаївшись, жив нездоланний потяг до моря.
Те почуття й узяло гору. З діда-прадіда степовик, я став моряком.
Уже пізніше, коли в далеке плавання
