Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

— Що це ти завів, Василю? — озвалися хлопці.

— А те, що в морі мені краще, ніж на землі.

— Чому ж — адмірал Макаров теж твердив: у морі він почував себе, як вдома, а на березі — ніби в гостях. Правда, він був видатний флотоводець. Та й говорив не од відчаю чи розчарування, як наш Васько.

Я залишив ту придирливу компанію, не пояснивши, чого так думаю й почуваю. Та й що я міг їм сказати! Двома словами про все не розповіси, а оголювати душу не збирався.

Мене й справді переслідував сум і розчарування. Цьому була своя причина — на березі я залишив кохану дівчину. Вона мені слала радіограми в море. Слала колись, на «Садко», а не тепер…

Ми вже плани будували на майбутнє, мріяли про спільне щастя. Та, видно, не судилося бути в парі.

Коли я повернувся з плавання в Індійський океан, Наталка мене радо зустріла. Разом проводили час, не розлучаючись ні на хвилину. Та ця ідилія мені поступово набридла.

Що ж, я, мабуть, народився безнадійним моряком. З тих пір, як розкусив, що воно таке, плавання, довго не можу затримуватися на березі — тягне в море.

Знудьгований суходолом, я й звернувся ото у відділ кадрів пароплавства з проханням послати мене в рейс.

Спочатку Наташа сприйняла це за жарт. Навіть пішла зі мною в пароплавство.

— Знову в море? Васильку, так ти ж тільки-но повернувся, і ми, здається, домовилися, що ти працюватимеш на березі.

— Домовилися, — затинаючись, промимрив я. — Але я хочу ще трохи поморячити. Ставати на мертвий якір ранувато…

— Ну, знаєш! Я тебе не розумію, — розгнівалася вона.

А потім (що мене особливо вразило) заявила категорично:

— Отже, так — вибирай: або я, або море.

Наталка… Вона сама ходила в рейс на дослідному судні. Там ми і познайомилися. Що з нею сталося? Хіба ж можна диктувати іншому свою волю, змушувати мене робити те, чого я не бажаю!

Якби вона, відкинувши оту категоричність, по-жіночому ласкаво чи й хитрістю довела мою хибність, я б, можливо, й відмовився від задуманого. Примус, повеління завжди викликають у мене протест.

І от маєш! Я таки вибрав море, з Наталкою розцурався остаточно.

Кузьмичу хтось розповів про мій занепадницький настрій, про який я тоді мав необережність зізнатися хлопцям. От він і вирішив, мабуть, мене пропісочити.

— Ну, так хто ж тебе, земляче, так зле підсік під корінь, що ти шукаєш забуття в морі? Часом не та кирпата дівчина, з якою я бачив тебе у пароплавстві?

«Ах ти ж, старий хитрюго! — обуривсь я. — Навіть про Наташу знає…»

— То моя подруга, — ніби виправдовуючись, пояснив.

— Я так і подумав, — засміявся Кузьмич. — Бо на боцмана вона не схожа. Гарна рибка, — додав, — а тільки чомусь була дуже зла. Не шануєш ти подруг, завдаєш їм прикрощів.

— Шаную…

— Значить, вони тобою нехтують.

І я таки, добре це чи ні, розповів про все.

Боцман мовчки вислухав мою сповідь, не проронивши жодного слова.

Він вибрався з свого ложа. Ані пари з уст. Ніби мене й не було в каюті, почав одягатися.

— На жаль, нам пора, — нарешті сказав. — Океанологи ждуть… Історія твоя, Васько, — завів про почуте, — не така проста, як може здатися на перший погляд. Після того, як піднімемо буй, поговоримо. Гаразд?

На знак згоди я кивнув головою.

— От і добре, — поклав він мені руку на плече. — Ми з тобою, хлопче, з одного тіста зроблені — у тобі я впізнав себе, молодого.

І додав: — Запам'ятай: ніхто й ніщо не може людину збити з обраного шляху!

Коли я стояв на порозі, збираючись залишити каюту, боцман мовив:

— Прочитаєш на дозвіллі. Тільки нікому не показуй!

І, діставши з книжкової полиці якийсь товстий, зібганий зшиток, простягнув мені.

Я зайшов до себе в каюту, сховав у рундук боцманів папірус і хутко піднявся на палубу.

Там було людно. Океанологи вибирали останні вертушки.

Крильчасті лопаті гвинта з пристроєм-інтегратором внизу робили ті прилади схожими на невеликі опецькуваті торпеди.

Їхній циліндричний корпус, у середині якого містилися чутливі самописці, кріпився до троса.

— Обережно! — наляканий невдачею минулої ночі, бідкався начальник експедиції, коли матроси, узявши щойно підняту вертушку, переносили її на корму, в дерев'яні стойки.

— А ти чого стоїш? — помітив мене боцман. — Мерщій до роботи!

Я заходився допомагати хлопцям.

— Яка приємна прохолода! — говорив один з них, мов ляльку обійнявши вертушку.

— Хоч тут забудемо про спеку, — додав інший, і собі притискуючись до її запітнілого корпусу.

Вибрані з глибин прилади донесли в це сорокаградусне тропічне пекло рештки крижаного дихання безодні. Так відеречко, подумав я, спечної літньої днини приносить із глибокої степової криниці жадану прохолоду.

Невдовзі серед звивистих бриж, ніби хвіст химерної риби, показалося пласке грузило — ознака того, що вертушок більше не буде: всю серію піднято.

— Баста! — подав знак своєму колезі старший океанолог, той, хто з самого початку стежив за ходом робіт.

Електричне гальмо клацнуло, і лебідка змовкла.

— Де твої люди, Кузьмичу? Пора вибирати буй, — почувся з містка голос капітана.

— Люди готові, Євгене