Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

— Привіт!… Це я! — і привітно замахала рукою.

Вона була в шльопках і короткому сніжно-білому платтячку. Дуже короткому. Та ще й відкритому — без бретельок. Я мимохідь відмітив шикарну фігуру, котра завдяки легкій тканині та крою плаття чудово проглядалася під будь-яким кутом, впевнені рухи і спокійний милозвучний голос впевненої в собі людини. Дівчина підступила до мене і по-чоловічому простягнула руку для вітання.

Я зразу напустив на себе важнющого вигляду, так наче не оповідання прийшов зачитати, а збирався виголосити промову щонайменше державного значення.

— Оу-у, — невиразно гмикаю і легенько стискаю простягнуту долоньку, — мда-а-а… Радий… е-е-е… познайомитися!

— Взаємно, — відказала Аня і мило посміхнулась.

А я подумав про те, наскільки безглуздо виглядаю в джинсах та мокрій сорочці, що прилипала до спини.

Що там казати, Анна справила на мене враження. Причому, враження солідне, таке, що його в першому наближенні можна порівняти з падінням тридцятип’ятикілограмового ковадла на голову з висоти десятого поверху. Щоправда, всю оту відверту красу, яку я кілька хвилин безсоромно пожирав очима, трохи псувало вороняче гніздо, котре дівчина напнула собі на голову (значно пізніше Аня запекло доводитиме мені, що то було ніяке не вороняче гніздо, а український вінок з польових квітів… Хтозна, можливо, я чогось не доганяю в українських вінках, але те, що я тоді побачив у дівчини на голові, змахувало в найкращому випадку на прим’ятий чиєюсь попою кущик бур’яну). Але навіть така чудернацька конструкція, що правила кураторці за головний убір, не зіпсувала загального, вельми позитивного ефекту.

— Жарко, — пробелькотів я, не знайшовши кращого продовження для розмови.

— Ось твоя сцена… і дерево, — хіхікнула дівчина.

Я прослідкував за її поглядом і побачив якесь зачахле деревце, під яким збили дерев’яний поміст і поставили мікрофон. Напівголі гілки майже не відкидали тіні. Перед сценою, прямо вздовж тротуару, стояло кілька лавок. Ото й увесь літературний «Курінь».

— Тоді я поліз на «подіум», — кажу.

Довкола «Куреня» потроху збиралися слухачі. Вони розсідались на лавах, обвівалися хто чим гаразд і цмулили охолоджувальні напої з великих пластикових стаканчиків.

— Удачі! — кивнула Аня і відійшла перевірити мікрофон.

…За годину я спустився з площадки втомлений, захриплий, але задоволений.

Геть очамрілий від спеки та сексапільної брюнетки, яка протягом усіх читань стояла за моєю спиною, постійно відтягуючи мої думки в неправильне русло, а погляди — в небажаному напрямку, я розмірковував про те, як краще продовжити розмову з Анею. На жаль, мені не вдалося вимовити й слова до дівчини, позаяк після мого виступу почалося те, що зазвичай супроводжує кожну публічну акцію. Хтось підскочив за автографом, інший зажадав сфотографуватися на пам’ять, потому мене повели знайомитися з якоюсь журналісткою і т. д. і т. п. Словом, і я, і Анна виявились заклопотаними власними справами.

А потім почалася страшенна гроза. Здавалося, вся та енергія, що накопичилася в небесах протягом двох тижнів спеки, за кілька годин вирвалася назовні. Раз за разом колючі блискавки впивалися в землю, з небес спадали тонни води, які вмить залили проїжджу частину і бурхливим потоком збігали до станції метро «Арсенальна».

Я думав перечекати негоду в напівпідвальному барі неподалік «Арсенальної», однак за півгодини всім відвідувачам довелось забиратися геть, оскільки бар затопило. Відтак, шльопаючи по калюжах, я заскочив до метро і поїхав додому…

* * *

24 липня 2010 року.

«Телепень! — докоряв я сам собі, вкотре прокручую у спогадах вервечку подій під час „Країни мрій“. — Треба було відразу після виступу підійти і познайомитися по-людськи! А тепер шукай вітра в полі».

Спливло два тижні, а я ніяк не міг викурити з голови симпатичне чорняве дівча з оргкомітету фестивалю.

Раз за разом я воскрешав перед очима її обличчя. Це виходило якось абсолютно позасвідомо: неймовірно яскраві — об’ємні й чіткі — зображення виникали самовільно й спонтанно. Хоча, чесно кажучи, я не дуже пручався. Чим більше я думав про Аню, тим більше жалкував, що проґавив свій шанс. Навіть оте вороняче сідало на голові не могло перекрити очевидних принад дівчини. Гарні груди, стрункі ноги… Довге темне волосся і карі очі. «Вона курувала цілу сцену на „Країні мрій“, а значить — відповідальна і щонайменше вміє читати, — логічно розмірковував я. — Це ж просто мрія, а не дівчина!». Після таких, невтішних для себе висновків, я брався картати себе з подвійною силою.

За вікном далі лютувала спека, катуючи місто нестерпним палом.

Зрештою я скрушно зітхнув і відсунув нетбук від себе. Над моєю головою втомлено гудів кондиціонер — безперечно, подарунок долі в таку пору. Якби не ця крихітна продовгувата машинерія, захована під білим пластиковим корпусом, котра з педантичною циклічністю ганяла фреон по мідних трубках, висмоктуючи з кімнати надлишкове тепло, я б не зміг працювати. А так день видався напрочуд вдалим. Я прокинувся дуже рано, на вулицю не потикався і весь час працював. От уже майже вісім годин не відлазив від монітора свого мініатюрного «Hewlett Packard», видавши на-гора чотири сторінки відредагованого тексту. Я був задоволений собою, але, певна річ, почувався трохи виснаженим. Думки більше не клеїлися докупи. При цьому єдиний образ, який я все ще міг утримати в довбешці, був пишногрудою високою брюнеткою, котра, трохи нахиливши голівку набік, немов промовляла до мене: «Ех ти! Ну як же ж так?…».

Я зрозумів, що зараз саме час зробити перерву. Наприклад, сходити в кіно. Там можна розслабитися. І там є кондиціонер.

Відкинувшись на подушці, я відсунув блискучу кришку «Samsung’а» і почав один за одним перебирати номери телефонів у розділі «Контакти». Адрес та візитних карточок набралось щось із півтисячі, проте більшість носили виключно діловий характер, а решта — ті, з ким дійсно можна було б гайнути на фільм, або не жили в Києві взагалі, або на даний момент були відсутніми. Липень — пора відпусток як-не-як.

Так нікого й не вибравши, я відклав мобілку і сердито втупився у стелю. Йти самому в кіно — це, по-моєму, збочення, тому усе, що мені залишалось, — це взятись за книгу і провести вечір за приємним читанням удома. Я вже навіть потягнувся за томиком Чака Паланіка, одночасно пригадуючи, на чому обірвав читання вчора, коли несподіваний здогад, що стрілою метнувся перед очима, примусив мене відвести руку назад. Я щось прогледів, упустив, проморгав щось дуже важливе і водночас просте та очевидне. Щось таке, що за одну мить може вирішити мою проблему. Одначе раптова мисль виявилася слизькою та розмитою, немов медуза, через що