Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Надумав запросити жителів Горенду їсти в мене свиню, подаровану мені в Енглам-мана. Поки ми їх дожидали, Улсон став готувати суп і, вирушивши по воду, лишив у кухні кілька шматків м'яса. Поки він ходив туди, я помітив велику ящірку, що продиралася із здоровенним шматком м'яса з кухонного куреня. Незначний шурхіт змусив її кинути здобич і сховатися. Нарешті мої гості прийшли й пробули до п'ятої години. Вони навіть принесли з собою кеу; одне слово, порядкували в мене в Гарагасі, як у себе вдома. Ми розлучилися великими друзями.

8 червня

Гадаючи, що мені вдасться добути вчорашню велику ящірку, я знову поклав кілька шматків м'яса в кухню й попередив Улсона, щоб не входив туди. Справді, через півгодини чекання я помітив ящірку: вона обережно продиралася між хмизом. Не бажаючи роздробити її кістки шротом, я взяв револьвера й убив її. Довжина її тулуба була більша як метр.

Тубільці, що прийшли, дуже мене просили віддати їм шкуру легуана. Вони обтягують нею свої «оками» (невеликі барабани). М'ясо ящірки дуже ціниться.

13 червня

Невеликий кускус, якого я придбав кілька тижнів тому, живе й росте в мене чудово. Їсть усе: рис, аян, бау, кокосові горіхи, солодку картоплю і дуже любить банани. Протягом дня спить, звичайно згорнувшись, але все-таки їсть, якщо йому дадуть; вночі він немилосердно гризе дерево ящика, куди я його садовлю.

14 червня

Приходили тубільці, прохаючи показати їм місце, де лежать їхні три великі «неніри» (кошики ловити рибу), яких занесло в море, незважаючи на якорі. Вони були дуже розчаровані, почувши, що я не знаю, де вони.

Зайшовши в Горенду, я побачив жінок, які оточили мене, просячи дати ім'я дівчинці, що народилася день чи два тому. Я назвав кілька європейських імен; ім'я Марія їм подобалося найбільше. Вони повторювали його, і мені показано маленьку власницю цього імені. Дуже світлий колір шкіри здивував мене. Волосся також не було кучеряве.

17 червня

Було велике частування жителів у Горенду, на яке запросили й мене. Не менше як вісім великих в'язок таро, з яких кожну несли по два чоловіки, дуже велика свиня, кілька собак і один кускус з різними аксесуарами папуаської кухні були очищені, зварені в сорока або й більше величезних горшках і, нарешті, з'їдені під звуки різнокаліберних папуаських ай і барума. Це частування відрізнялося від інших тим, що відбувалося в селищі й що жінки, хоч і окремо, та брали в ньому участь. Музиканти ж не переступали порога буамбрамри.

18 червня

Зустрічаючись з тубільцями або проходячи через селище, доводиться раз у раз відповідати на питання, як наприклад: «Куди йдеш?», «Що сьогодні вбив?» тощо. Повертаючись назад, знову доводиться відповідати на питання: «Де був?», «Що їв?», «У кого?», «Що несеш?»… Однак цю цікавість не можна вважати за характерну для чорного племені; вона не менш розвинута й серед освічених європейців, тільки ті ставлять питання іншого гатунку.

Улсон скаржиться на недугу; робота його обмежується варінням бобів, бау та їдою. Такі суб'єкти, як він, наганяють нудьгу, йому сьогодні нездужалося. Він запевняв, що почуває наближення великого приступу. Мені довелося готувати, але я волів їсти майже сирі боби, ніж доглядати за вогнем та роздмухувати його.

20 червня

Тубільці починають збирати горіхи кенгара. Кілька чоловік лізуть на дерево й скидають гілки з безліччю горіхів; під деревом місце очищено від дрібних кущів, і жінки та діти збирають скинуті горіхи. Чорні какаду живляться в цей час самим тільки кенгаром, і ось уже місяців три або й чотири мені доводиться частенько слухати крики папуасів, які щодня приходять під дерева лякати какаду. Ці пронизливі нелюдські крики часто порушують останнім часом лісову тишу.

Встав з головним болем, але, незважаючи на це, пішов на полювання. Приступ захопив мене в дорозі, і мені довелося лягти в лісі, бо я не годен був лишатись на ногах через паморочення й великий головний біль. Кілька годин пролежав я в лісі і, як тільки стало трохи краще, ледве-ледве дістався додому. Довелось лягти, і страшенний головний біль промучив мене далеко за північ.

26 червня

Останні дні мені не доводилося ходити на полювання. Великі дерева кенгара, що росли біля самого дому, були вкриті стиглими горіхами. Різні породи голубів прилітали зранку — ось і провізія на сніданок або обід. Ці дні до мене приходив кілька разів Коди-Боро, брат тубільця, якого один із офіцерів «Витязя» прозвав диким, схожим на чорта. Він приходив, наполегливо запрошуючи переїхати до Богатім і запевняючи, що там усього багато, пропонував, як і жителі Білі-Білі, збудувати мені хатину, додаючи, що люди Богатім дадуть мені двох або трьох жінок, що жінок там далеко більше, ніж у Бонгу, тощо. Він якось недовірливо подивився на мене, коли його пропозиції не справили бажаного ефекту.

30 червня

Забивши голуба та какаду на моєму дереві, я дозволив Дігові злізти на нього по горіхи. На високий гладкий і широкий стовбур Дігу зліз так само, як тубільці лазять на кокосові пальми, тобто за допомогою зв'язаного мотуза, який одягають собі на ноги. Він видерся на самісіньку верхівку й почав кидати відтіля горіхи. Я, Улсон та восьмирічна дочка Буа збирали їх. Та під кінець виявилося, що маленька дівчинка зібрала більше, ніж ми обоє разом, такі-бо добрі були її очі й так спритно, незважаючи на голе тіло, вона пролазила скрізь, навіть між найколючішими ліанами та хмизом.

Досить характерна риса тубільців та, що вони дуже