На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

— Дивно… Що б це мало означати?

— А скільки минуло часу?

— Тридцять одна хвилина.

— Треба тридцять.

Вони стривожено перезирнулися.

— Васю! — раптом почувся ззаду гарячий шепіт.

Обидва озирнулися на голос. Неподалік од них стояла схвильована Анжеліка. Щоки її палали. В цю мить вона була прекрасна, як ніколи, — так принаймні здавалося Васі.

— Ну як? — підійшовши до них, спитала Анжеліка.

Обер-лейтенант знову глянув на свій кишеньковий годинник.

— Скільки? — спитав Вася.

— Тридцять три хвилини, — похмуро сказав обер-лейтенант.

Лице Анжеліки потемніло. Вона запитливо позирала то на Васю, то на офіцера.

— Нічого не розумію, — сказав обер-лейтенант. — Ти добре роздавив капсуль у вбиральні?

— Так… тридцятихвилинний… і вклав детонатор у вибухівку…

— Так у чому ж справа? — нетерпляче вигукнула Анжеліка.

— Може, вони звернули увагу на сумку, залишену під столом? — спитав Вася.

— Навряд. Крім того, інші ж порції вибухівки не під столом, а у вбиральні, під диваном, на другому поверсі, за радіатором.

Він не закінчив фрази… До них донісся глухий вибух, подібний до далекого залпу гармат. Усі троє поглянули вниз, у той бік, де розкинулося місто. В районі вулиці Гегга Піднявся стовп жовтуватого диму. Дим почорнів і повільно почав застилати місто. Здавалося, хтось накинув на вулиці зловісне покривало.

— Віва! — дзвінко вигукнула Анжеліка.

Дим, змішаний з пилюкою, поступово розсіювався…

Анжеліка посміхнулася і, стишивши голос, сказала пошепки, ніби відкривала друзям заповітну таємницю:

— А знаєте, товаришу Михайло, як називають вас місцеві жителі? Своїм Спартаком…

Із-за найближчих скель зненацька вигулькнула кремезна постать у сірому пальті і м'якому капелюсі. Одним стрибком вона опинилася біля трьох друзів і потягнула їх за велику прямовисну скелю.

Повз те місце, де вони щойно стояли, важко гупаючи чобітьми, пройшов німецький патруль.

Коли патруль зник, незнайомий обернувся до Михайла й сказав каліченою російською мовою:

— Треба бути трохи обережнішим, хлопче, коли висаджуєш у повітря будинки.

Михайло рвучко випростався.

— Не розумію, — зухвало сказав він добірною німецькою мовою, дивлячись прямо в сірі очі незнайомого.

— У нас немає часу для суперечок, — посміхнувся той. — Я маю сказати вам щось важливе.

Михайло мовчки вивчав поглядом незнайомого.

Той нерішуче поглянув на Васю й Анжеліку. Подивився на них і Михайло. Вася й Анжеліка мовчки відійшли вбік.

— Передайте в штаб бригади, — конфіденціальним тоном сказав незнайомий, — що сьогодні наш літак не з'явиться над висотою сім. І призначте мені час нової зустрічі.

Михайло дивився на незнайомого, стараючись не пропустити жодного його слова. Той пошарив у кишенях і, діставши сигарети, запалив. Михайло помітив, що сигарети були італійські, на коробці намальовано олівцем жіночі ніжки. А втім, зараз це не мало ніякого значення. Далеко важливішим було те, що незнайомий звідкись знав Михайла, знав навіть і те, що сьогодні над висотою сім мав з'явитися літак.

— Яка ж ваша відповідь? — посміхаючись спитав незнайомий.

— Ніякої, — відказав Михайло.

— Не довіряєте? — сумовито зітхнув незнайомий. — Шкода, так союзники не роблять. Ви ж із Росії?

Михайло і на цей раз промовчав і теж запалив сигарету. Він зволікав, щоб обміркувати все як слід.

— Що ж, тоді прощавайте, — приязно посміхнувся до нього незнайомий, — доведеться, очевидно, діяти через інших. Бажаю нових удач!

Він махнув рукою, повернувся і зібрався йти. Та не встиг зробити й кількох кроків, як Михайло погукав його:

— Стійте!

Незнайомий зупинився. Михайло рішуче промовив:

— Нічого я переказувати не буду. І нікуди ви не підете, вам доведеться разом зі мною піти в штаб. Дорога далека, веселіше буде.

Це був рискований крок. Невідомо було, хто цей сіроокий. Але Михайло вирішив рискнути. Якщо це друг, тоді все гаразд. А коли ворог… Та хіба ж Михайлові боятися ворога! Він уже звик зустрічатися з ворогами віч-на-віч, і ці зустрічі не лякали Михайла, тільки змушували його гаряче серце битися дужче і схвильованіше.

Пропозиція Михайла примусила незнайомого замислитись. Потім він весело поплескав Михайла по плечу:

— Ну що ж! Це непогано придумано… Ні, ви таки справді подобаєтесь мені!.. Присягаюся честю, у нас, у Штатах, вас мали б за національного героя, і Голлівуд присвятив би кожному вашому подвигу цілий фільм!

Коли вони, дружньо розмовляючи, вийшли з-за стрімкої скелі, Вася й Анжеліка здивовано перезирнулися.

Там, де раніше височіла будівля «Дойче зольдатенхайм», зараз диміли руїни, і серед них, витягуючи з-під руїн трупи, копошилися німецькі й італійські солдати.

Гудки численних машин, виття сирен санітарних карет, істеричні вигуки есесівців, плач дітей і жінок (есесівці повиганяли на вулицю з навколишніх будинків усіх мешканців), порох, який ще не встиг улягтися і від якого всі кашляли й чхали, — усе це являло собою картину хаосу. Серед каміння і почорнілих балок гасав начальник загону фельджандармерії. Він підняв з землі саморобний солдатський портсигар із плексигласу. Всередині портсигара лежав учетверо згорнутий папірець. Начальник розгорнув його, прочитав грізне: «Смерть за смерть!», і його грубувате, ніби висічене з каменю, обличчя зблідло; лякало те, що цю листівку німецький солдат вважав за потрібне непомітно сховати в кишеню. Навіщо вона йому знадобилася? Потай читати іншим солдатам? Він здригнувся, потім за звичкою простягнув руку до перенісся.

Солдати помітили раптом серед руїн чиїсь руки, які гарячково хапалися за обгорілу, ще теплу балку. Насилу вдалося їм витягти з-під балки офіцера, що лишився живий. Це був Отто фон-Шульц. Він довго не міг опритомніти, а потім щось люто вигукнув; почувши його голос, до офіцера прожогом кинулося кілька есесівців. Поки вони обтрушували Шульца, той страшенно чортихався і відпихав їх од себе, начебто це вони винні в тому, що трапилося.