На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Офіцер з погрозою ступив до дівчини, та метнулася до стіни й чкурнула в найближчий провулок.
У солдата сіпалась ліва щока; він дуже заїкався, намагаючись щось сказати, але нова злива проклять примусила його облишити безнадійні спроби виправдатися.
— Годі сіпати щокою, ідіот! — репетував офіцер. — Я певен, що тебе не на полі бою контузило, а вперіщили пивним кухлем у корчмі! І такого телепня я запросто звав Малюком — з поваги до його хреста, до його поранення, зрештою, до його батька! Хто б міг подумати, що в штурмбанфюрера СС такий кретин-син? Виродок! Марш за мною!
У Малюка справді висів на грудях залізний хрест, який зовсім не пасував до його дурнуватого й жалюгідного вигляду.
Обурено відкопиливши губи ї навіть не обернувшись у бік жандармів, офіцер пішов уперед. Слідом за ним, закинувши через плече сумку, поплентався й денщик.
Начальник загону фельджандармерії в роздумі почухав мізинцем перенісся. Щось надто вже тверді закінчення слів у мові цього обер-лейтенанта, але, власне кажучи, йому й необов'язково бути уродженцем Баварії чи Померанії. Скільки зараз в армії німців із Судет, Угорщини, Ельзасу, Польщі. І не німців — самих тільки перекладачів або, скажімо, легіонерів, як мух на медяному папері. Нещодавно затримав чорнявого слинтяя, двох слів по-німецьки зв'язати не може, булькає щось у нього в горлі замість слів. Затримав, а він, виявилося, неабияке цабе — наслідник турецького паші, закінчив військову школу в Берліні, тепер перекладач при вищому командуванні. І чого він тут вештається, сидів би собі дома в Стамбулі чи Анкарі. Дідько його знає, зупиниш у гарячу хвилину такого офіцера, а він і на тебе почне горлати. Не всякий обер-лейтенант дозволить собі назвати виродком сина штурмбанфюрера.
Жандарм перестав чухати перенісся і, зупинивши двох солдатів, які йшли з валізками в напрямі вокзалу, сердито зажадав від них перепустки.
А обер-лейтенант з денщиком підійшли до старовинного п'ятиповерхового будинку, його красою і розкішшю колись пишалися усі мешканці цієї вулиці; приїжджим вони так пояснювали, де живуть: «Віа Гегга? Вам треба пройти за ріг і повернути ліворуч… Ви одразу побачите п'ятиповерховий будинок — дуже красивий. Через три будинки від нього перейдете вулицю… Там ми й живемо». А тепер старожили віа Гегга намагалися навіть не дивитися на цей будинок. Він мав назву: «Дойче зольдатенхайм», і мешканці вулиці вважали його найпаскуднішим закутком міста. «Ех, краще б його зовсім не було!» бідкалися бабусі, немовби цей будинок і привів німців у Трієст.
Коли обер-лейтенант і його білявий супутник увійшли в «Дойче зольдатенхайм», літня словенка, яка шкандибала тротуаром, подивилася їм услід зеленуватими сльозливими очима і непомітно плюнула в їхній бік. «Бодай він провалився, цей дім, щоб він завалився на вас, клятих! Коли б не ви, вбивці, мій би Митрій залишився живим!»
З невеличкого вестибюля, такого чистого, що аж блищав, нагору ведуть широкі сходи з позолоченими поручнями. Колони з голубуватого мармуру здаються прозорими, невагомими. Сліпуче сяють велетенські люстри. Звідкись линуть звуки музики і чути шипіння заграної патефонної пластинки. Пахне кухнею. Присадкуватий офіцер, скинувши шинель, пробує дотягнутися до високої вішалки. Повз нього йдуть — навіть не йдуть, а майже біжать — офіціантки в накрохмалених фартухах і мереживних чепцях. Усі вони німкені. В цей дім можуть увійти тільки німці. Присадкуватий офіцер затримує офіціантку, жартома бере її за підборіддя. На обличчі офіціантки терпляча завчена посмішка.
Обер-лейтенант і Малюк зупинилися біля навстіж розчинених дверей першого залу — їдальні для солдатів і нижніх чинів. Тут ще тільки починали збиратися на обід. Кілька солдатів, оточивши патефон, лупали очима на пластинку, наче вони й справді могли побачити красуню, що виспівувала жартівливу пісеньку.
— А вийди-но до нас, фрейлейн! — сказав один із солдатів, а решта вибухнули реготом. Раптом вони помітили, що на них пильно дивляться з-під припухлих повік чорні очі обер-лейтенанта. Солдати завмерли, виструнчились.
Погляд обер-лейтенанта недбало ковзнув по залу, по акуратно застелених столах, по стіні, до якої була приставлена зброя.
Обличчя офіцера було непроникне, холодне, суворе. Солдати не сміли поворухнутися. Вони стояли виструнчені доти, поки обер-лейтенант, повернувшись, не пішов до сходів, що вели нагору. Малюк підморгнув солдатам і подався за офіцером.
На другому поверсі офіцер затримався, окинув поглядом порожній холл, потім зиркнув на Малюка. Малюк мовчки пішов до дивана, що стояв у кутку, на ходу вийняв з нагрудної кишені олівець, у задумі погриз його кінчик, потім витяг із сумки пакунок і поклав у нього олівець. Він повернувся до обер-лейтенанта уже без пакунка, і обидва почали підніматися вище.
На третьому поверсі також панувала тиша. Вхід до залу був щільно завішений важкими темнокоричньовими портьєрами. Обер-лейтенант розсунув їх недбалим жестом.
Сонячний промінь, що пробивався в зал крізь зашторена вінка, освітлював щедро і строго сервіровані столи, кришталеві вази на них і позбавлені смаку старовинні, виконані олією, портрети на стінах. Обер-лейтенант затримав свій погляд на єдиній, вартій уваги картині — славетній гравюрі Дюрера «Голова дівчинки», ширше розсунув портьєри і ввійшов до залу.
Проходячи поміж столами, офіцер уважно вивчав сервіровку, наче хотів переконатися, чи добре все приготовано до обіду. Він помацав пальцем вкладені в склянку салфетки з гофрованого паперу, і губи його на мить затремтіли в пустотливій посмішці.
— Малюк, — голосно гукнув він. — Мені не подобаються ці салфетки. Вони якісь шершаві.
Малюк здивовано роззявив рота, але офіцер сам підійшов до нього й витяг з його сумки чималу пачку паперу.
Вони швидко замінили салфетки на всіх столах і залишили зал, наглухо зсунувши важкі портьєри.
— Тобі не треба помити руки перед обідом, Малюк?
Солдат хитнув головою. Його щока вже не сіпалася.
— Здається, в кінці коридора, — сказав обер-лейтенант.
В кінці коридора на одних з дверей висіла табличка з написом: «Тільки для офіцерів».
Обер-лейтенант і Малюк
