На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Михайло ліг між Васею й гостем. Потух третій сірник, і в сараї стало темно.

Вася й Михайло спали по черзі: вони домовилися стежити за гостем. Американець ще довго перевертався з боку на бік на листі…

Незабаром Вася розбудив усіх: час вирушати.

Господар приніс їм гарячого молока й маленьких коржиків з кукурудзяного борошна. Михайло подякував, і вони вийшли з сарая.

Тумани… тумани., тумани… Світ ніби заснув під густим білим покривалом. І все-таки вгадується настання ранку. Туман набирає то світлосірого, то сизого відтінку. Ось проглянули крізь нього гірські пасма, вкриті засніженими сосновими лісами. І здається, що поволі, знехотя прокидається могутній велетень, скидає з себе важке покривало, потягається. Гірськими схилами, ліниво звиваючись, повзуть останні віхті туману… Здалека доноситься мукання корови, скрип коліс…

Дорога в гори ставала дедалі важчою. Подорожанам довелося стишити ходу. Анжеліка ступала попереду, часто сковзаючись на вузькій засніженій стежині, і Вася, що йшов за нею, підтримував її. Позаду всіх брів Михайло. Люди пірнали в туман і знову вибиралися з нього. Перед ними відкривався характерний для трієстинського узбережжя пейзаж: скелясті гори, на них — сосни й ялини і лише подекуди — дика вишня та блідорожеві кущі тернику, який зберіг своє листя ще з осені. То тут, то там спурхували сполохані появою людей дятли; стрибали з гілки на гілку білки.

Далеко-далеко внизу сіріли шахти Ідрії. Їх охороняли італійські солдати, а руду з шахт вивозили гітлерівці. Попереду замріло село Штейнал. Воно було оточене жовтими скелями, що стирчали з-під снігу, і здалека нагадувало фортецю на гірській верховині… Подорожні, минувши Штейнал, перейшли на інший шлях. Михайло запропонував зробити привал. Притрієстинська долина Віпаво лишилася далеко позаду.

За півгодини вони знову вирушили в дорогу. Знову гори, знову села. Деякі — з чотирьох-п'яти хат. Верховинці тепло зустрічали Михайла і його супутників, виносили їм гаряче молоко, частували палентою з кукурудзяного борошна, вареною козлятиною. В Трієсті говорили італійською мовою, а тут — тільки словенською. Гірські села були розташовані звичайно обабіч єдиної стежки, що проходила в горах, і мали, таким чином, тільки один вхід і один вихід.

За якимсь поворотом подорожні зустріли захекану, перелякану дівчину, — кремезну, низеньку на зріст сербіянку. Вона розповіла їм, що гітлерівці, шукаючи партизанів, вдерлися в село Терново й підпалили кілька хат. Дівчина простягнула руку вперед, і Михайло побачив за деревами відблиски полум'я, що пробивалося крізь туман. Туман був тут не сірий, а багряний. Проте гітлерівці шукали партизанів не там, де треба. Один з підрозділів третьої партизанської бригади діяв у цей час поблизу Ідрії. Михайло дізнався потім у штабі, що дії партизанів були успішні, хоча не обійшлося без втрат.

Васі й Анжеліці Михайло звелів залишатися в селі Плава. Коли Михайло з своїм гостем підходив до штабу, уже сутеніло і в небі заблимали перші великі, холодні зорі.

Штаб ударної бригади партизанського корпусу імені Гарібальді містився в покинутій заміській віллі, яка раніше належала багатому трієстинському фабрикантові. Вілла була розташована за сімдесят кілометрів од міста, на високій горі, густо порослій соснами.

У корпус входило кілька бригад і окремих загонів, яві істотно відрізнялися один від одного: в одному з загонів ледве набралося тридцять чоловік, тоді як в іншому їх було понад сто. Одна з бригад являла собою батальйон партизанів-стрільців, а інша вже нагадувала більш-менш регулярне з'єднання, мала навіть артилерію. Різнорідний був і склад частин: італійці, словаки, угорці, росіяни, болгари, французи — кого тільки тут не зустрінеш!

Штаб ударної бригади оточувала мережа партизанських дозорів і заслонів; вони контролювали всі шляхи в гори. Особливо ретельно охороняли майже непомітну стежечку, що вузькою стрічкою звивалася по одному з схилів гори. Це була стежка, яка зв'язувала штаб з головними силами бригади, схованими в сусідньому лісі.

Був вечір; у камінах вілли палав вогонь; на триногах, поставлених усередині камінів, висіли чайники й партизанські котелки. Полум'я кидало навколо тремтливі відблиски; химерні тіні танцювали на стінах з ліпним оздобленням, на розкішно розмальованих стелях.

Тьмяно блимали свічки по кутках залів і на сходах; то тут, то там спалахувало проміння кишенькових ліхтариків, вогники цигарок.

Скрізь: на ліжках, диванах, столах, підвіконнях, у кріслах і прямо на підлозі — спали міцним сном партизани, які щойно повернулися з важкого завдання. Вони спали не роздягаючись, у ватниках або шкіряних куртках, плащах, шинелях чи в селянських каптанах, у піджаках і в модних пальтах, поклавши коло себе автомати й гвинтівки.

Ті, хто не спав, чистили зброю, прасували або латали одяг, пили чай, голилися. І робили все це безшумно, так, щоб не потривожити сон товаришів.

На широкій кушетці лежав непритомний поранений дідусь. Біля нього метушилися кілька дівчат-санітарок і лікар у білосніжному халаті.

Зненацька прочинилися двері, і хтось вигукнув:

— Михайло повернувся!

Усе в віллі заворушилося: новина передавалася з залу в зал, з кімнати в кімнату, із сходів на сходи.

І за мить партизани вже тисли Михайлові руки, плескали його по плечу.

Він уже встиг скинути з себе німецький мундир і стояв на мармурових сходах у шерстяному світері, який щільно облягав його широкі груди; заклавши руки в кишені штанів, він ніяково посміхався.

— А в нас гість, — кивнув Михайло в бік чоловіка в м'якому капелюсі, що самотньо стояв біля дверей. — Приймайте як годиться.

Михайло трохи піднявся по сходах і на ходу шепнув підлітку, що аж тонув у високих мисливських чоботях, з маузером біля пояса:

— Гостеві — особлива шана, Сільвіо!

Це значило, що гість не з простих, і до нього слід ставитись чемно і водночас обережно.

Підліток, не сказавши ні слова, почав спускатися вниз і приєднався до партизанів, які тісним колом обступили гостя.