Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Значить, ви про мене чули? Тоді нíчого розписувати, хто я такий і чого вартий. Краще поговорімо про вас. Скажіть відверто, якого біса вас занесло у Штати?

— Якого біса? Та того ж самого, що й усіх інших: у гонитві за щастям.

— Що правда, то правда. Там, у Європі, люди думають, що тут тільки наставляй кишеню — і блискучі дзвінкі долари самі в неї посиплються. Якщо комусь пощастить, то газети кричать про це на кожному розі, а про тисячі тих, хто тоне, гине і пропадає безвісти, усі мовчать. То ви вже знайшли своє щастя або хоч напали на його слід?

— Думаю, тільки напав на слід.

— Тоді не ловіть ґав і не згубіть свого сліду. Я й сам добре знаю, як легко збитися з дороги. Ви, напевно, чули, що я стріляний горобець, далеко не боягуз і можу позмагатися з будь-яким вестменом, але і я вже котрий рік ганяюся за щастям. Скільки разів здавалося, що воно вже зовсім близько, але в ту ж мить воно завжди чомусь зникало, як захмарний замок, який існує тільки у мріях.

Він замовк, похмуро дивлячись у простір. Я нічого не відповів, тоді він глянув на мене і пояснив:

— Ви, напевно, не зрозумієте, що я маю на увазі. Але пояснення дуже просте. Щоразу, коли я зустрічаю німця, а особливо юного, мені щемить серце, бо я знаю, що й він пропаде ні за цапову душу. Моя мати була німкеня. Від неї я навчився її рідної мови, тож, коли хочете, можемо говорити німецькою. Перед смертю вона допомогла мені досягнути такого високого становища, де щастя було мені гарантоване. Але вона померла, а я думав, що вже всі розуми поїв, — і поплатився за це, бо зробив чимало хибних кроків. Моя вам порада, сер: будьте розумнішим за мене! Судячи з вашого вигляду, з вами може статись те саме, що й зі мною.

— Невже? Але чому?

— Ви занадто вихований, на вашому одязі немає жодної плями, жодної порошинки. Від вас пахне добробутом. А зачіска! У кожного індіанця буде серцевий напад від вашого вигляду. Ні, люди з такою зовнішністю не шукають щастя на Заході.

— Я й не думаю його тут шукати.

— Справді? Зробіть ласку, розкажіть-но, хто ви за фахом.

— Я здобув університетську освіту.

У моїх словах мимоволі прозвучали гордовиті нотки. Але Вірна Смерть подивився на мене з іронічною посмішкою, яка на його потворному обличчі скидалася на знущальну гримасу, він трусонув головою і сказав:

— Університетська освіта! І тому ви так занóситеся! Але якраз таким, як ви, щастя не лягає в руки. Я сам не раз переконався в цьому на власній шкурі. Ви працюєте?

— Так. У Нью-Йорку.

— І на якій посаді?

Вірна Смерть ставив запитання таким владним тоном, що не відповісти на них було просто неможливо, а оскільки говорити правду я не мав права, довелося ухильно сказати:

— Я перебуваю на службі в одного нью-йоркського банкіра і прибув сюди за його дорученням.

— На службі в банкіра? Та ще й нью-йоркського? Та ви чудово влаштувалися, і жити вам буде набагато легше, ніж мені. Ні в якому разі не кидайте цього місця, сер. Не кожному навіть після університету вдається влаштуватися працювати до американських фінансистів. Та ще й у Нью-Йорку! Ви ж, напевно, попри молодість, вже здобули довіру вашого патрона: з Нью-Йорка на південь відряджають лише довірених осіб. Я дуже радий, що помилився щодо вас. Отже, вам довірили справу, пов’язану з грошима…

— Щось такого.

— Гм!

Він кинув на мене швидкий уважний погляд, скривився у своїй гримасі-посмішці і промовив:

— Мені здається, я здогадуюся про справжню причину вашої появи тут.

— Сумніваюся.

— Ви самовпевнені, і це навіть непогано. Але я дав би добру пораду: якщо не хочете, щоб усі довкола здогадалися, що ви приїхали шукати когось, поводьтеся стриманіше і не озирайтеся щохвилини. Ви уважно оглянули всіх відвідувачів, як тільки увійшли, а тепер раз у раз поглядаєте у вікно, вивчаючи перехожих. Отже, когось шукаєте, я вгадав?

— Так, сер. Я дійсно хочу зустрітися з однією людиною, але не знаю його адреси.

— Попитайте в готелях.

— Марно. Навіть старання поліції не дали результату.

Його обличчя знову спотворила гримаса, яку слід було вважати доброзичливою посмішкою. Він тихо пирхнув, клацнув пальцями й вимовив:

— Сер, ви найчистішої води ґрінгорн, наївний і порядний. Не ображайтеся на старого, але це щира правда.

Тільки тут я зрозумів, що мимоволі проговорився. Вірна Смерть не забарився скористатися моєю помилкою і міркував собі далі:

— Як ви самі ласкаво підтвердили, вас відрядили сюди у справі, пов’язаній із грошима. На ваше прохання, у пошуках вам допомагає поліція, а самі ви нишпорите по вулицях і кнайпах. І я буду не я, якщо не знаю, з ким сиджу за одним столом.

— З ким же, сер?

— З приватним детективом, який розслідує справу радше сімейного, ніж кримінального характеру.

Вірна Смерть і справді виявився надзвичайно кмітливим. Але ж я не міг, не мав права визнати, що він вгадав. Тому я заперечив:

— Я схиляюся перед вашою проникливістю, сер, але цього разу ви помилилися.

— Не думаю.

— Проте це так.

— Ну що ж, воля ваша. Я не можу, та й не маю ні найменшого бажання змушувати вас визнати мою правоту. Але якщо не хочете, щоб інші також вас розкусили, поводьтеся обачніше. Справа пов’язана з грошима, і довірили її