Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Якось після наради він запросив мене до свого кабінету. Там уже сидів незнайомий мені літній чоловік з утомленим, заклопотаним обличчям. Мені представили його як банкіра Олерта, він шукав у нас допомоги в особистій справі, яка, однак, могла дуже зашкодити не лише йому самому, а й усьому його бізнесу.
У містера Олерта був єдиний і ще не одружений двадцятип’ятирічний син, наділений настільки широкими повноваженнями, що всі його рішення з фінансових питань мали ту ж силу, що й рішення батька. Батько був німцем за походженням і одружений із німкенею. Але син мав характер мрійника, а не ділової людини, і надавав перевагу мистецьким і метафізичним книгам, а не банківській справі. Він вважав себе ученим і навіть до певної міри поетом. Його упевненість підкріплював той факт, що одна німецькомовна газета у Нью-Йорку прийняла до друку кілька його віршів. Тепер йому спала на думку ідея написати трагедію, головним героєм якої мав стати божевільний поет. Відчуваючи, що йому не вистачає обізнаності в цій темі, він придбав масу книг про психічні розлади і детально простудіював їх. Результат був страхітливий: юнак усе більше ототожнював себе з героєм своєї драми, аж поки остаточно не повірив у власне божевілля. Нещодавно його батько познайомився з одним лікарем, який мав намір відкрити приватну лікарню для душевнохворих. Лікар пройшов практику в клініках відомих психіатрів і здобув довіру Олерта-старшого, тож домігся згоди взятися до лікування Вільяма. Батько сподівався, що спілкування з лікарем піде хворому на користь.
Так почалася тісна дружба лікаря й молодого Олерта, яка завершилася несподіваним зникненням обох. Банкір кинувся збирати інформацію про психіатра і з подивом довідався, що той був звичайним шахраєм — до Сполучених Штатів таких приїжджає тисячі. Тейлор запитав банкіра, як звали псевдолікаря, і коли Олерт назвав прізвище Ґібсон і адресу, з’ясувалося, що йдеться про чоловіка, яким я вже цікавився з приводу іншої справи. Я навіть мав його фотографію, і коли я показав її банкірові, той відразу ж упізнав псевдолікаря і друга свого сина.
Ґібсон був знаним авантюристом і давно промишляв на території Сполучених Штатів та Мексики[11]. Напередодні увечері Олерт провідав власника квартири Ґібсона і дізнався, що шахрай розрахувався за житло і виїхав у невідомому напрямку. У банкірового сина була з собою велика сума готівкою, а згодом прийшла телеграма з Цинциннаті[12] про те, що Вільям зняв із рахунку п’ять тисяч доларів і попрямував до Луїсвілла[13], щоб забрати там свою наречену. Останнє було, звісно, брехнею.
Усі обставини свідчили про те, що псевдолікар викрав свого пацієнта, щоб заволодіти грошима. Адже Вільям Олерт був знайомий із найбагатшими фінансистами країни і міг отримати від них практично будь-яку суму. Слід було якнайшвидше зловити шахрая і повернути хворого додому. Справу доручили мені. Я отримав потрібні повноваження, вказівки, фотографію Вільяма Олерта і вирушив до Цинциннаті. Оскільки Ґібсон знав мене з вигляду, довелося прихопити з собою відповідний реквізит для переодягань і зміни зовнішності.
У Цинциннаті я знайшов банкіра, який сповістив старого Олерта про появу там сина, і з’ясував, що Вільяма дійсно супроводжував Ґібсон. Я негайно виїхав до Луїсвілла, де дізнався, що вони придбали квитки до Сент-Луїса. Я, звичайно ж, кинувся навздогін, але на правдивий слід напав тільки після довгих і важких пошуків. Велику допомогу в розшуку мені надав містер Генрі, якого я провідав відразу, як тільки приїхав у місто. Він дуже здивувався, почувши, що я став детективом, дуже шкодував про втрату моїх грошей під час аварії корабля, а прощаючись, рішуче зажадав, щоб я після завершення справи негайно кинув своє теперішнє заняття і переїхав на Дикий Захід. Йому дуже хотілося, щоб я випробував там його багатозарядний штуцер. Мій старий добрий флінт на ведмедя він теж обіцяв зберігати до мого повернення.
Олерт і Ґібсон попливли вниз по Міссісіпі до Нового Орлеана на кораблі, і я рушив за ними. Олерт-старший забезпечив мене списком фірм, із якими він співпрацював. У Луїсвіллі й Сент-Луїсі я побував за вказаними адресами і з’ясував, що Вільям з’являвся там і зняв із рахунків значні суми. Так само вчинив він і в Новому Орлеані. Я застеріг тих компаньйонів батька, до кого Олерт-молодший ще не звертався, і просив їх негайно сповістити мене, якщо молодий джентльмен прийде до них по гроші.
Це було все, що мені вдалося зробити. Далі я лише безпорадно кружляв у людській юрбі, яка заливала вулиці Нового Орлеана, немов морський прибій. Я чекав результатів розслідування поліції, куди звернувся першого ж дня. Але мені не хотілося сидіти склавши руки, і я блукав містом, сподіваючись на щасливий випадок.
Новий Орлеан — типове південне місто, чий своєрідний характер особливо підкреслюють старі квартали, де уздовж брудних вузьких вуличок стоять, тісно притулившись один до одного, будиночки з терасами і балконами. Там проходить приховане від чужих очей нічне життя, яке цурається денного світла. Там можна зустріти людей усіх кольорів і відтінків шкіри: від хворобливо жовтаво-білого до найтемнішого чорного. Катеринки, захриплі співаки й гітаристи тероризують вуха перехожих. Чоловіки голосно гукають один одного, жінки верескливо сваряться, розлючений моряк кричить на китайця і тягне його за косу; позаду під регіт задоволених глядачів б’ються двоє негрів. На розі стикаються двоє носильників і тут же кидають додолу свої вантажі, щоб напасти один на одного з кулаками. До них підходить третій і хоче розборонити їх, але замість цього дістає від обох.
Краще враження справляють передмістя
