Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
— Бездоглядним росте в тебе син, — з докором говорив тато.
— А ти де? — відрізала мама.
— Я на службі.
— А я ще гірше, ніж на службі. Ти пішов з дому, і все. А мені… мені сама чистота в печінках сидить.
— Хоч би хто хоч би де служив — у кожного є обов'язки, які він мусить виконувати чесно. Я кажу про інше: хто ж виховуватиме Толика? Ти чи я? Чи обоє? Тоді нам треба знайти спільну мову.
— Напевно, не ти і не я.
— А хто? — наполягав тато.
— Уся надія на школу, — відповіла мама уже спокійніше.
— І вулиця? — добивався тато.
— Хоча б і вулиця. А що в цьому? Усі діти на вулиці.
— А чесність, я питаю, чесність хто виховуватиме? — підвищив тепер голос тато.
— На ось, читай. А втім, я сама. Слухай. — Мама читала, вихоплюючи окремі фрази з газети: — «Організованість, невсипущий нагляд, суворий облік, вимогливість — ось чим виховується в людях чесність»… «Чесну людину треба піднімати на щит»… Чуєш: на щит! Та ну вас до дідька! — Мама впала на канапку долілиць.
Тато вже не хотів загострювати суперечку, він любив маму, і вона його любила, а мирився він завжди першим. Та й довгих незгод у них майже не бувало. І цього разу він примирливо сказав:
— Що ж, доведеться розібратися. Спробую я знайти Біма. Спробую. Хазяїн знайшовся, сюди Толик уже не притягне собаку, а якщо ми з тобою знайдемо його, то наш авторитет зросте в Толиних очах.
Ні, не ті слова сказав він, що крутилися на думці, не ті. Того вечора Семен Петрович уже не був спокійним і впевненим: син підростав і йшов повз батька; а він, рідний батько, не помітив цього в щоденних клопотах. Семен Петрович думав. Семен Петрович згадав, як бачив одного разу біля пивної на березі річки юнака, ще безвусого: він стояв біля стіни, похитуючись, не тримаючись на ногах, і кричав, і надривно плакав… Страшно стало від такої згадки. Семен Петрович з жахом уявив біля пивної свого Толика років через п'ять, і від цього здавило в грудях. Він підійшов до дружини, сів біля неї і спитав тихо, примирливо й для неї несподівано:
— А може, купимо Толикові гарного собачку?.. Або випросимо Біма в хазяїна, га? Добре заплатимо. Як ти гадаєш?
— Ох, не знаю, Семене, не знаю. Давай купимо, чи що.
Звичайно, Семен Петрович не зважив на маленьку обставину, що дружба й довір'я не купуються й не продаються. Не знав він і того, що Біма вже не знайдеш, якби він і захотів. Але Бім, наш добрий Бім, залишив слід і в душі Толикового тата. Можливо, це був докір сумління. Від нього ніхто й ніколи не втече, якщо він не схожий на ідеально пряму лозину: таку можна зігнути в дугу і, відпустивши при бажанні, випрямити, як вам завгодно. Та Бім тривожив Семена Петровича і вночі.
А тієї ночі Бім лежав усе ще там же, у фургоні, оббитому жерстю. Завтра ж Толиків тато організує розшуки Біма. Чи знайде він, чи збагне таємницю залізного фургона, чи зрозуміє всю силу і непереможність Бімових поривань до світла і волі, до дружби і довір'я?
Ні, цього не сталося з найпростішої причини. Вранці другого дня, в понеділок, Іван Іванович узяв рушницю в чохлі й поїхав на карантинну дільницю. Там зустрівся з тими двома собаколовами, з гіркотою і болем довідався від них, що зловили вони Біма коло самого будинку. Обидва обурювалися тією Тіткою і на всі заставки лаяли її. Тяжко було Іванові Івановичу від того, що загинув Бім через злочинницький наклеп. Він не звинувачував цих двох робітників, що виконували свій обов'язок, одначе молодий хлопець, як видно було, почував себе винуватим, хоча б уже за те, що повірив Тітці.
— Та коли б я знав… — Він не договорив і вдарив кулаком по капоту автофургона. — От і повір такій гадюці.
Іван Іванович попросив їх одвезти Біма в ліс і запропонував за це п'ять карбованців. Обидва охоче погодилися. Поїхали утрьох у кабіні того самого фургона.
На галявинці, де перед кожним полюванням Іван Іванович сідав на пеньочок і слухав ліс, на тій галявинці, де в тужливому чеканні Бім терся мордою об пале листя, за кілька метрів од того пеньочка, закопали Біма. А зверху засипали злегка, тоненько, жовтим листям, перемішаним із снігом.
Ліс шумів рівно й негучно.
Іван Іванович розчохлив рушницю, вклав у неї набої і, немовби трохи подумавши, вистрілив угору.
Ліс, через шум, глухо, не ремствуючи, по-осінньому озвався сумовитою луною. Вдалині вона завмерла коротким, обірваним стогоном.
І ще раз вистрілив хазяїн. І ще ждав, коли простогне ліс.
Обидва його супутники вражено дивилися на Івана Івановича. Але він, не сходячи з місця, заклав ще два набої й так само розмірено, з абсолютно рівними проміжками, що визначалися по завмиранню звуку вдалині, вистрілив ще двічі. Потім зачохлив рушницю й попрямував до пеньочка.
Старший спитав:
— А нащо це — чотири рази ото?
— Так годиться, — відповів Іван Іванович. — Скільки років було собаці, стільки разів і стріляти. Бімові було… чотири роки. Кожен мисливець у такі хвилини скине шапку й постоїть мовчки.
— Ти диви! — тихо і вражено сказав молодий хлопець. — Як при напасті… як у біді… — Він відійшов до фургона, сів у кабіну й зачинив за собою дверцята.
Іван Іванович присів на свій пеньочок.
Ліс шумів, шумі-ів, шумі-ів, однотонно, майже по-зимовому, шумів холодно, голо й незатишно. Снігу було — зовсім мало. Давно вже пора б йому, а забарився надовго. Може, тому й шум лісу став тепер буркітливо-нудним, сонливим, здавалося, таким безнадійним, що начебто й зими не буде, і весни не
