Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

«Він чи не він?» — думав Іван Іванович і почав просити:

— Пропустіть до фургона, будь ласка. Шукаю свого собаку, чудового. Може, він сидить там. Пустіть.

Сторож був невблаганний:

— Чудових не садовлять. Садовлять шкідливих, щоб не розповсюджували зарази, — безапеляційно сказав він і переконано. І тут же обличчя його змінилося: він задер підборіддя й махнув рукою, немовби відсовуючи прохача від воріт, а той стояв за ними засмучений і безсилий щось зробити. Навіть сторож не хотів обминути спокусу показати свою владу, тому й сказав суворо — Бачиш? «Вхід заборонено». Читай і розумій, — показав він на рамку під склом, де золотими літерами було написано: «Вхід заборонено — небезпечно для здоров'я».

Іван Іванович уже втратив надію пройти в двір, одначе сказав:

— Ех ти! Чоловіче, чоловіче!.. Операція була. Од війни осколок носив ось тут. Приїхав, а Бім пропав.

— Як так? Більш як двадцять років носив осколок? Ось тут? — Сторож несподівано став самим собою, таким, як був на початку зустрічі. — Ти дивись! Розкажи кому — не повірить. Отож-бо ти… — Він не договорив фрази й примирливо запросив, відтягуючи засув: — Заходь. Та тільки нікому не кажи.

Іван Іванович відпустив таксі, сподіваючись, що він поведе Біма на повідку, й пішов до фургона. Ішов він справді з величезною надією: якщо Бім тут, то він зараз його побачить, приголубить, а якщо Біма немає, то, значить, він теж живий, знайдеться.

— Біме, мій любий Бімко… Хлопчик… Дурнику мій, Бімко, — шепотів він, ідучи двором.

І ось сторож розчинив двері фургона. Іван Іванович сахнувся й закам'янів…

Бім лежав носом до дверей. Губи і ясна порвані гострими краями жерсті. Кігті передніх лап налилися кров'ю.

Він дряпався в останні двері довго-довго. Дряпався до останнього подиху. І як мало він просив! Волі і довір'я — більш нічого.

Кудлатка, забившись у куток, завила.

Іван Іванович поклав руку на голову Біма — вірного, відданого, люблячого друга.

Закружляв ріденький сніжок. Дві сніжинки впали Бімові на носа й… не розтанули.

… А тим часом Альоша й Толик, ще міцніше здружившись, ішли містом. Питали вони, питали та й потрапили на ту ветеринарну дільницю, куди Толик колись водив Біма.

Там вони довідалися в чергового, що ніяких собак тут нема й що коли собака пропав, то його треба шукати насамперед на карантинній дільниці, бо там собаколови.

Наші два хлопчики були зовсім не тими, що можуть написати адресу: «На село дідусеві». Тому вони через годину, не пізніше, поспішали від автобусної зупинки пустирем на карантинний двір.

Назустріч їм вийшов з воріт Іван Іванович. Побачивши хлопців, він заквапився, а підійшовши, спитав:

— І ви сюди?

— Порадили нам, — сказав Альоша.

— Тут нема Біма? — спитав Толик.

— Не було його тут? — перепитав Альоша.

— Нема, хлоп'ятка… Біма тут нема… і не було. — Іван Іванович намагався приховати тягар на душі і біль у серці; це в його стані було дуже й дуже важко.

І тоді Толик, звівши густі чорні брівки і зібравши гармошку на лобі, сказав:

— Іване Івановичу… не обманюйте нас… будь ласка.

— Біма тут нема, хлоп'ятка, — повторив Іван Іванович уже твердіше й упевненіше. — Шукати його треба. Шукати.

Сніг порошив. Тихий сніг. Білий сніг.

Холодний сніг прикривав землю до наступного початку життя, який повторюється щороку, до весни.

Сивий як сніг чоловік ішов білим пустирем. Поруч з ним, узявшись за руки, два хлопчики ішли шукати свого спільного друга. І в них була надія.

І неправда буває святою, як правда. Так людина, що помирає, говорить своїм близьким. «Мені вже стало зовсім добре». Так мати співає безнадійно хворій дитині веселу пісеньку й усміхається.

А життя йде. Іде тому, що є надія, без якої відчай убив би життя.

Цілий день хлопчики шукали Біма. А ввечері, як уже смеркло, Толик провів Альошу на трамваї до «нашої» автобусної зупинки.

— А це ось — мій татусь, — познайомив Толика Альоша.

Хрисан Андрійович подав Толикові руку.

— Зрозуміло: друга, виходить, знайшов. А ти ж як, до Альоші в гості? Просимо, будь ласка.

За Толика відповів Альоша:

— Він потім приїде. І я приїду… до Івана Івановича. Ми будемо ще шукати.

— Ну гаразд. Нехай так. Вдома розкажеш усе як слід, а зараз — о-ондечки он! — іде наш автобус.

Перед посадкою Альоша віддав татусеві п'ятнадцять карбованців.

— Усі цілі. Не знадобилися.

— Теж зрозуміло, — засмучено сказав батько.

Толик помахав услід автобусу. Було й сумно розлучатися з новим другом, і радісно від того, що він є. Тепер Толик житиме, сподіваючись, що скоро знову зустрінеться з Альошею. А це ж бо Бім залишив такий чіткий слід на землі.

Вдома Толик впевнено сказав татові:

— Бім десь у місті. Неодмінно знайдемо. Ми знайдемо.

— Хто це — «ми»?

— Альоша, Іван Іванович і я… Знайдемо, ось побачиш.

— Хто — Альоша? Хто — Іван Іванович? — запитала мама.

— Альоша — хлопчик із села, батько в нього — дядечко Хрисан, а Іван Іванович — не знаю хто… добрий він… Бімів хазяїн.

— А навіщо ж тобі Бім, якщо знайшовся хазяїн? — спитав тато.

Толик не міг відповісти, він не розумів запитання — надто несподіваним і складним воно здалося йому.

— Не знаю, — тихо вимовив він.

А пізно ввечері, коли Толик