Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
Та, мабуть, і знайомі не враз пізнали б його. Він трохи згорбився, обличчя схудло, зморщок стало більше (операція близько від серця — не курорт), але очі лишилися такими самими — уважними, зосередженими, спрямованими немовби всередину людини. Лише по цих густо-карих очах і можна було б визначити, що цей чоловік був чорнявим. А тепер він став геть білим, як сніг.
Толик розказав усе, що знав про Біма, навіть і те, що він кривий та хворий. Альоша коротко й до пуття повів про життя Чорновуха в селі. Хлоп'ятам усе подобалося в Івані Івановичу: розмовляє він з ними, як з дорослими, іноді поклавши долоню на плече співрозмовника, подобалося й те, як він слухає, не перебиваючи, і те, що він білий-білий, і ім'я та по батькові у нього гарні, а головне, він любить їх, незнайомих хлопчаків, — це вже одразу видно. Інакше до чого б він сказав на закінчення:
— Хороші ви хлопці. Будемо друзями… А тепер — до мене. З усього видно, Бім уже прийшов додому.
Дорогою він обережно розпитував хлопчаків і легко зрозумів, хто вони, звідки, з яких родин, хто що робить, кому й що подобається.
— Вівці пасеш — це добре, Альошо. І вчишся в школі? Важко, мабуть?
— Вівцю, її нагодувати — вміти треба, — відповідав, як і батько, Альоша. — Діло важке. Розпустити отару фронтом, не толочити корм під ногами — це не раз плюнути, накрутишся так, що ноги гудуть. І знову ж таки: вставай удосвіта. Клопітно. З собакою добре — допомагає краще за людину, якщо вона нічогісінько не тямить у цьому ділі. А без собаки нам ніяк не можна. Чабани ми. Куди ж подінешся?
— А ти, Толику, що робиш? — спитав Іван Іванович.
— Я? — здивувався Толик. — Я вчуся в школі.
— Худоба якась у вас є дома? — спитав Альоша в Толика.
— Худоби нема ніякої, — відповів той. — Морські свинки були — мама заборонила… Смердить від них.
— Ти приїзди до мене — покажу: Любка в нас — золота корова, під пузо лізь, і ногою не поворухне. Шапку лиже теж… і долоні. Півень у нас — усім півням півень, заводіякою зветься, перший кукурікає удосвіта, а інші вже — за ним. Такі півні рідко трапляються… А от собаки нема. Був — помер. Чорновух був — утік. — Альоша зітхнув. — Шкода. Такий ласкавий…
Іван Іванович подзвонив до Степанівни. Вона вийшла разом з Люсею і заговорила:
— Ой, Іване Івановичу! І як я тепер відповідатиму? Нема Біма. Ось був у Толика три дні тому, а додому не прийшов.
— Не прийшов, — замислено повторив Іван Іванович. Але, підбадьорюючи хлопчиків, додав: — Знайдемо, неодмінно знайдемо.
Степанівна віддала ключі хазяїну, і всі п'ятеро увійшли до нього. В кімнаті було все так само, як залишив Іван Іванович: та ж сама стіна книжок, яка тепер здивувала Альошу, той самий письмовий стіл, навіть стало чистіше (турботи Степанівни), але порожньо-порожньо — не було Біма. На його лежаку — чистий аркуш паперу, лист Івана Івановича: Степанівна зберегла навіть і це. Іван Іванович став спиною до гостей і пильно дивився у вікно. Степанівні здалося, що він тихенько простогнав.
— Полежали б, Іване Івановичу, з дороги, — порадила вона.
Той приліг на ліжко, полежав, дивлячись у стелю. Усі мовчали, тільки Степанівна намагалася заговорити йому біль:
— Виходить, операція пройшла добре? Якщо вже сам приїхав, то все буде як слід.
— Все добре, Степанівно, все добре. Спасибі вам, люба, за все. Дай боже, щоб рідні так ставилися одне до одного, як ви до чужих.
— Отакої! Про що тут говорити! Дрібне це. Не велике діло — допомогти сусідові. Аби тільки все на добро. (Степанівна аж якось соромилась, коли її хвалили).
За кілька хвилин Іван Іванович підвівся, глянув на хлопчиків і сказав:
— Такий план, хлоп'ятка: ви шукатимете тут, у нашому районі, Питайте сміливіше — Бім повинен бути десь недалеко. А я… — Він трохи подумав. — Я поїду в одне місце… чи не пристав він до сторожових собак… десь.
Коли виходили, Люся передала Толикові картину «Наш Бім». Толик показав її Альоші, а той здивувався:
— Сама?
— Сама, — відповіла Люся.
— Ти художниця?
— Ні-і, — засміялась Люся. — Я в п'ятий перейшла.
На картинці Бім був дуже схожий: чорне вухо, чорна нога, жовтенькі цяточки по білому і великі очі; тільки одне вухо, мабуть, довше за друге, та це байдуже.
Отож Альоша і Толик пішли знову на розшуки. Вони так само обирали перехожого по обличчю (тепер уже довго радячись), так само однаково запитували й пояснювали Бімові прикмети.
А Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Пішов він від Толика в ніч проти четверга… три дні. Швидше, швидше!
Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці.
Крім сторожа, нікого не було (вихідний). А він на запитання Івана Івановича охоче й багатослівно відповідав:
— У четвер і в п'ятницю собак не ловили, а вчорашні є — сидять у фургоні. Скільки їх, лихий їх знає, не відаю, але є. Завтра прийде лікар і скаже: якого — в науку, якому укол, щоб заснув і — на шкуру, а буває, закопують із шкурою. На те й лікарі. Аякже! Буває, і палять дотла.
— А мисливські потрапляють? — спитав Іван Іванович.
— Рідко. Цих не нищать і в науку не віддають на розтерзання, а спочатку почекають хазяїна або дзвонять до Спілки мисливців — так і так, мовляв, розберіться. Аякже! На те й лікарі.
