Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Пірати аж прикипіли до землі, вирячивши очі. І довго ще після того, як голос завмер, вони все стояли й нажахано вдивлялися перед себе.

— Все ясно, — видихнув один, — треба драпати.

— Такі були останні його слова, — простогнав Морган, — останні слова перед смертю.

Дік витяг свою Біблію і заходився ревно молитись. Він-бо виховувався в чесній родині, й тільки пішовши на море, злигався з лихими людьми.

Один лише Сілвер витримав. Я чув, як у нього цокотіли зуби, а проте він усе не здавався.

— Ніхто на цьому острові ніколи й не чував про Дарбі, — пробурмотів він, — ніхто, крім нас… — Але потім він опанував себе й вигукнув: — Браття! Я прибув сюди добути скарб, і не спинить мене ні людина, ні диявол. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не побоюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів лежать за якісь чверть милі відсіль. Хіба ж коли-небудь джентльмен фортуни обернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п'яниці з синьою пикою, та ще й мертвого?

Ці слова, однак, не дуже додали духу його супутникам, ба навіть навпаки: непоштиві вирази на адресу привида ще дужче їх нажахали.

— Облиш це, Джоне, — сказав Меррі. — Краще не дратуй мару.

А інші були пройняті таким жахом, що не могли вимовити й слова. Вони радніше втекли б звідси світ за очі, якби їм не забракло мужності. Але страх примушував матросів триматися гурту й тулитись до Джона Сілвера, так наче його сміливість могла захистити їх. А він і справді вже приборкав свій страх.

— Мара, кажеш? Може, й так, — озвався Сілвер. — Тільки одне мені не ясно. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив, щоб мара мала тінь. Тож звідки у неї луна може взятись, хотів би я знати? Тут щось не так, хіба ні?

Цей доказ видався мені досить слабким. Проте хто його зна, що саме здається найпереконливішим для забобонної людини! Бо от Джордж Меррі, на мій подив, відчув неабияку полегкість.

— Атож, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на в'язах, Джоне, — все прикмітить! Тож усе гаразд, хлопці! Ми просто збилися з курсу. Коли подумати, то голос цей нагадує Флінтів, я згоден, але не так, щоб дуже… Він скорше схожий на чийсь інший голос… на голос…

— Бена Гана, чорти б його взяли! — гримнув Сілвер.

— Справді! — вигукнув Морган, зводячись на коліна. — Це був голос Бена Гана!

— А яка різниця? — спитався Дік. — Адже Бен Ган так само помер, як і Флінт.

Старші віком матроси на це тільки зареготали.

— Та хто б там боявся Бена Гана! — скрикнув Меррі. — Живий він чи мертвий, але ніхто його не боїться.

Дивно було бачити, як швидко заспокоїлися ці люди і як знов порожевіли в них обличчя. Невдовзі вони вже перебалакувались між собою, ніби нічого й не було, а прислухавшись кілька разів і не почувши ніяких підозрілих звуків, завдали на плечі своє причандалля й рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за Сілверовим компасом напрям на Острів Кістяка. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Гана ні живого, ані мертвого.

Тільки Дік усе ще тримав у руках свою Біблію і наполохано оглядався. Та ніхто не виявляв співчуття до нього, а Сілвер ще й брав на глузи його страхи.

— Я ж казав тобі, — сміявся він, — казав, що ти зіпсував собі Біблію. Коли на ній не можна навіть присягатися, то невже ж п привид злякається? Ані от стілечки! — І він, спершись на милицю, клацнув пальцями перед носом у Діка.

Але Дік ніяк не міг заспокоїтись, і скоро мені стало ясно, що хлопець просто занедужав. Спека, втома і недавній перестрах прискорили появу пропасниці, перед якою перестерігав доктор Лівсі.

Ми легко йшли відкритою місциною, шлях наш слався тепер униз, бо, як я вже казав, плато схилялося на захід. Сосни, великі й малі, росли тут, вільно розкинувшись на просторі, і навіть поміж заростей мускатного горіха та азалій раз по раз відкривалися широкі, осяяні сонцем галявини. Пробираючись через острів на північний захід, ми наближалися, з одного боку, до схилу Підзорної Труби, а з другого — щораз розлогіше виступала західна бухта, де так недавно мене тіпало й кружляло в маленькому човнику.

Ми дійшли до першого великого дерева, але компас показав, що це не те, яке нам потрібне. Так само було й з другою сосною. Третя здіймалася над заростями майже на двісті футів — то був справжній велетень рослинного світу з червонуватим стовбуром, завгрубшки в кілька обіймищ, у затінку якого міг би робити вправи цілий військовий рій. Цю сосну видно було далеко з моря і з заходу, і зі сходу, і вона цілком надавалася на те, щоб її позначити на карті як прикметний знак для мореплавців.

Але велич цього дерева не зворушила моїх супутників: їх більше збуджувала думка, що десь поблизу в його затінку закопано сімсот тисяч фунтів золотом. Думаючи про гроші, вони геть забули про недавні свої страхи. Очі в них палали, хода стала прудкіша й легша. Всі їхні помисли були тільки про цей скарб, що дав би їм змогу безтурботно й марнотратно жити до кінця віку.

Сілвер підстрибом дибуляв на своїй милиці, ніздрі його роздималися й тремтіли. Він бурчав і лаявся мов божевільний, коли мухи обсідали його спітніле й гаряче обличчя, люто смикав за мотузку, якою я був прив'язаний до нього, і раз у раз кидав на мене сповнені ненависті погляди. Своїх почуттів він уже не приховував, і я читав його думки, як з книжки. Золото було близько, і геть про все інше він забув — його обіцянка й лікареве застереження відійшли в минуле. Я не мав сумніву, що він сподівається, викопавши скарби, у темряві ночі знайти й захопити „Еспаньйолу“, перерізати горлянку кожній чесній людині на острові і, як і замірявся з самого початку, відплисти в океан з вантажем злочинів та багатств.

Збентежений цими тривожними думками, я ледве встигав бігти за шукачами скарбів. Час від часу я спотикався, і тоді Сілвер брутально шарпав за мотузку й злісно зиркав на мене. Дік плентався позад усіх — його била пропасниця, і він бурмотів молитви та прокляття. Від цього я почував себе особливо пригніченим, а до