Посол Урус-шайтана - Володимир Кирилович Малик

— Тут, — сказав Драган і, підвівшись, свиснув. У ту ж мить у лісі затріщали постріли з пістолів і яничарок. Візники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Постріли загриміли знову. Над головами просвистіли кулі. Кинувши напризволяще валку, Арсен і Драган ударили під боки коней, погнали вперед, волаючи:

— На допомогу! На допомогу! Розбій!

Здалеку долинуло бемкання дзвонів. Драган зарепетував ще дужче:

— Сюди! На допомогу! Грабують!

Стрілянина вщухла. Вози розвернулись, і візники погнали коней униз. На дорозі лишилося десятків два озброєних нападників, що вискочили з лісу. Кілька з них були погналися за Арсеном і Драганом, але, побачивши кінний загін стражників, які зі свистом і криками, зі списами напереваги зненацька виринули з-за червонястої скелі, повернули назад і приєдналися до своїх товаришів.

— Що тут скоїлося, гнів Аллаха на ваші голови! — гаркнув, зупиняючись перед утікачами, огрядний підстаркуватий халавуз[77] з окладистою сивою бородою.

Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:

— Розбійники! О Аллах! Доганяйте негідників! Вони забрали всі мої вози з товарами! О вай, вай! Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас — доганяйте! Я щедро заплачу!..

Однак стражники не рушили з місця. Халавуз приклав руку козирком до лоба і поглянув на дорогу, де вдалині виднілись гайдуки.

— Їх багато?

— А хто зна, — втрутився в розмову Драган. — Може, двадцять, а може, й п'ятдесят… Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетіли з лісу, мов шайтани, завернули коней — погнали назад… Нам пощастило втекти, а трьох наших супутників кинули вниз, у прірву… Ви не чули крику?

— Йок, йок, — похитав головою халавуз. — Ні, ні!

Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.

— Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїть! Я-як схоплять бідного, я-як кинуть!.. Летить і кричить!..

Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.

— Замовкни, зевзеку[78]! — гримнув він і звернувся до стражників. — Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!

Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.

— Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай Аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив — нічого не втратив…

— Не говоріть так багато — доганяйте! — вигукнув мнимий «купець».

— Хіба тепер доженеш? — заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. — А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? І нас переб'ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена… Подалі від лиха.

— Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.

— Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, — огризнувся халавуз. — Є інші перевали через Планину — Шипкинський, Троянський… А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?

— То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав?

Стражники обурено загомоніли.

— Це не твоя справа, гяуре! Дякуй Аллаху, що живий зостався!

— Я не гяур! Я правовірний!

— Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.

«Купець» похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.

— Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори…

Надвечір «купець» у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір'ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак[79] і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді-ага, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:

— Весь мій дім до твоїх послуг, ага…

— Асан, — підказав Арсен, переінакшивши своє ім'я на турецький лад.

— Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан-ага, — вклонився господар. — Чого зволиш?

— Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…

— Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?

— Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.

— Аллах екбер, яка втрата!

— І що найгірше — я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер-бею на них, будьте певні!

— О-о, ага — смілива людина, якщо справді зважиться на таке!

— Ти думаєш, це небезпечно?

— Для нас — так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…

— Будь ласка.

— Тобі не треба їхати до бейлер-бея. Як мені відомо, сливенський каймакам[80] Каладжі-бей і бюлюк-баша[81] Сафар-бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!

— Це порада варта уваги. Дякую, Абді-ага.

— Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.

Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:

— На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар-беєм.

— Я з нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш, де зараз Момчил, Златка і Якуб?

— Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.

Сафар-бей

1

Після сніданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом і почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був тіснуватий на нього, зате добре підкреслював стрункість постаті і тугі м'язи плечей.

— Ну й «купець»! — усміхнувся Драган. — Справжній тобі Самсон! Не звик я бачити торгашів з поставою воїна.

— Tc-c-c! — підморгнув Арсен, підкидаючи на долоні туго набитий грішми гаманець. — Ось доказ того, що я купець. Спасибі воєводі, не поскупився!.. Ну, а на випадок чого треба мати при собі і шмат гострого заліза. Признатись, я до нього звик більше, ніж до золота. — Він пристебнув до потайного пояса невеличкий