Балакучий згорток - Джеральд Даррелл
— Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, — промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.
— Звичайна справа, панночко, — скромно відгукнувся Етельред. — Ви, до речі, теж врятували мені життя.
І тут знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з'явився Г. Г. верхи на Королі Єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, залишені грифонівською артилерією, по обшарпаних рештках воріт, рознесених на друзки єдинорогами, і в’їхав на подвір’я, де горностаї і жаби наглядали за жалюгідними купками зв’язаних василісків. Г. Г. зупинився посеред двору, і тут із підземелля вийшла процесія Смертельно Страшних Жаб Пенелопи: вони несли три Великі Головні Книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне «Ура!», що його було чути по всій країні Міфології.
Тоді Король Єдинорогів і його вершник Г. Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих Печер, а Пенелопа і загін Смертельно Страшних Жаб ішли за ними, несли Великі Книги, а слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. І так, із цією тріумфальною процесією, Великі Головні Книги повернулися додому, в Кришталеві Печери, під надійне піклування Генквіста Ганнібала Джанкетберрі.
Не так уже й багато лишилося розповісти. Г. Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому Морі до того часу, поки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок Василісків відремонтували та передали Освальдові під ресторан, і Освальд був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.
У день від’їзду дітей Г. Г. влаштував на їхню честь особливий і незабутній прощальний обід. Він відбувся на березі Співучого Моря, де встановили з кількох столів величезний банкетний стіл: одним краєм він заходив у хвилі, ніби пірс чи дамба, щоб морські створіння могли сидіти за столом у воді, а наземні — на березі. Це був чудовий банкет. Усі страви до нього готував сам Освальд, було сказано багато гарних слів, прозвучало безліч тостів. А на завершення узяв слово Г. Г.
— Любі мої Пенелопо, Пітере і Саймоне, — почав він. — Це завдяки вашій доброті, вашому розумові та вашій хоробрості нашу Міфологію врятовано. Нам дуже шкода розлучатися з вами, але знайте, що тут вам завжди будуть раді й гостинно зустрінуть — приїздіть, коли захочете.
Тут залунали схвальні вигуки: «Правда, правда!»
— А зараз, — вів далі Г. Г., — від усіх нас я хотів би вручити вам подарунок.
Він простягнув Пенелопі гарну різьблену скриньку, і коли дівчинка її відкрила, їй перехопило подих. У скриньці лежало три намиста для неї — перлове, рубінове та діамантове. Ще там були шпильки для краваток і запонки — також із перлів, рубінів і діамантів — звісно, призначені Пітерові та Саймонові. І ще там виблискували три нагороди — Ордени перемоги над василісками. На кожному був зображений повалений василіск в оточенні щасливих мешканців Міфології. До того ж, нагороди були щедро інкрустовані дрібними коштовними камінчиками, перлинками і декоровані золотою і срібною філігранню. Виявилось, що це не скринька, а справжній скарб, і діти були просто вражені. Усі присутні стали свідками їхнього зворушення і заспівали для них «Многая літа». Пенелопі на очі навернулися сльози. І ось гості обнялися з усіма своїми друзями, а насамкінець — із Г. Г.
— Приїздіть до нас чимшвидше, не зволікайте, — сказав він. — Ми на вас дуже-дуже чекатимемо.
— Ми приїдемо, — пообіцяли діти, — неодмінно.
Потім вони осідлали трьох своїх єдинорогів, а Етельред із Папугою видерлися на четвертого, щоб провести їх, і всі вирушили в дорогу, залишаючи своїх друзів і далі щасливо святкувати перемогу на березі Співучого Моря.
За годину невпинного галопу домчали до того самого входу, яким колись потрапили в Міфологію.
— Будь ласка, панночко, — прошепотів Етельред, коли вони зіскочили на землю. — Чи міг би я сказати вам кілька слів на самоті?
— Звичайно! — відповіла Пенелопа і пішла з ним за скелю.
— Я хотів запитати, панночко, чи ви б не погодились зробили дещо для мене, і всяке таке? — промовив він і зашарівся.
— Усе, що хочеш, Етельреде, ти ж знаєш, — відповіла Пенелопа.
— Ну, тоді, значить, так… — бурмотів Етельред і червонів дедалі більше. — Якось… ну, я читав одну історію про жабу — чи то жаба, бо це був він, — і там була, ну… принцеса, розумієте… вона, коротше, ну, ніби поцілувала того жабу, і, уявіть собі, він перетворився на прекрасного принца.
— Тобто ти хочеш, щоб я тебе поцілувала? — спитала Пенелопа.
— Якщо вже ви не принцеса, то я просто не знаю… — переконано заявив Етельред. — Отже, якщо ви не проти, панночко… Я маю на увазі тільки один раз, задля експерименту.
— Звичайно, — сказала Пенелопа.
І Етельред міцно заплющив очі, а Пенелопа нахилилася і поцілувала його.
— Ого! — видихнув Етельред із заплющеними очима. — Ну як, панночко, чи помітні якісь зміни?
— Боюся, що ні, — зізналась Пенелопа.
Дві великі сльози викотились з його очей і повільно сповзли по щоках.
— І це дуже добре, — сказала Пенелопа.
— Добре, панночко? Що ж тут доброго? — Етельред від подиву навіть очі розплющив.
— Я б нізащо не проміняла тебе на якогось там прекрасного принца, — пояснила Пенелопа. — Ти подобаєшся мені таким, який ти є, — симпатичним, відважним, розумним і добрим жабою Етельредом.
— Невже, панночко… невже це правда? — перепитав Етельред, і обличчя його проясніло. — Ви справді готові
