Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

віконцем. Навкруг хатини лежали купи цегли, каміння, кам'яних плит, дощок, колод, заліза та всякої всячини, а поруч, з другого боку, стояла половина нового величезного будинку, але без вікон і дверей і без даху. Вітер гуляв у провалах вікон, шипів по ярусах каміння та цегли, співав у штабелях дощок і завивав у верхотурі будівельного крана — і скрізь у нього різний голос. У такій картині нічого дивного для Біма не було (скрізь будували й будували без краю), а правду кажучи, він не раз звертався за час мандрів до будівельників з проханням: «Дайте, люди добрі, попоїсти». Ті розуміли його мову — підгодовували. Якось жартун з їхньої компанії в обідню перерву вилив у консервну бляшанку ложку горілки й запропонував Бімові:

— Ану, хильни-но, песику, за здоров'я тих, хто тут не краде.

Бім образився й одвернувся.

— От бач! — вигукнув жартун. — Нема за кого тобі пити, розумнику. Це справді так.

Усі довкола страшенно сміялися і називали жартуна-хлопця Шурком. Зате той самий Шурко відчикрижив ножем шматок ковбаси — справжньої, магазинної, а не із смітника! — й поклав перед Бімом:

— За правду тобі, Чорне вухо. Візьми, мудрецю.

І знову сміялися люди в замащених комбінезонах. А Шурко додав, очевидно, щось найсмішніше:

— А то, брат, за цю ніч знову дошки всохли на одну третину.

І ще сміялися, хоч хлопець той і не всміхнувся.

Бім зрозумів Шуркові слова по-своєму: по-перше, горілка собаці — погано, а якщо ти її не п'єш, то тобі дадуть ковбаси; по-друге, усі ці хлопці, що пахнуть цеглою, дошками, цементом, — хороші. Бімові так і здалося, ніби Шурко саме про це й говорив весь час.

Згадавши таке, підтверджене знайомими з минулого запахами, тобто за правом пам'яті, Бім, украй знесилений, приліг біля дверей тієї маленької хатки, біля сторожки.

Було ще зовсім рано. Окрім вітру, навкруг нікого не було. Через якийсь час у сторожці хтось кашлянув і забурмотів сам до себе. Бім трохи підвівся й, знов-таки за тим самим правом, подряпався в двері. Воші відчинилися, звичайно, як і завжди. На порозі з'явився чоловік з бородою, одне вухо шапки опущене вниз, друге стирчить догори, плащ туго натягнутий на кожуха: особа, що вселяла Бімові цілковите довір'я.

— Еге, та тут же начебто гість? Ох і підтягло ж тебе, справді, бездомнику нещасний. Ну заходь, чи що.

Бім увійшов у сторожку й мовчки ліг, майже впав біля порога. Сторож відкраяв шматок хліба, кинув у відерце, розмочив водичкою і підставив Бімові. Той із вдячністю з'їв, після чого поклав голову на лапи й дивився на дідуся.

І пішла у них розмова про життя.

Нудно сторожеві, хоч би де він стеріг, а тут — жива істота дивиться на нього враженим, людським, змученим, одверто страдницьким поглядом, який аж за душу бере.

— Погане твоє життя, Чорне вухо, одразу видно… Воно — що ж, — спитав він найперш, — чи твоя черга на ордер ще не прийшла? Чи — що ж?.. Я, брат, теж ось: черга приходить і проходить, Михей зостається. Скільки їх, будинків оцих, понабудовували, а я все з цією будкою перебираюся з одного місця на друге. Ти ось побіжиш, приміром, і спробуй-но ти написати мені листа: нікуди. Без адреси п'ятий рік: «БМУ-12, Михею». І вся тобі писанина. Не пакет, а саме приниження. Пити-їсти — будь ласка, скільки хоч; взутися-одягнутися — будь ласка, хоч галсника навішуй та капелюха на лоба; а от жити поки що ніде, розуміє. Куди ж ти подінешся! Тимчасові труднощі… А звуть мене — Михей. Михей я, — тицяв він себе пальцем у груди й трохи відпивав із шийки пляшки (робив він це кожного разу, як тільки закінчувався заряд розповіді).

Бім твердо зрозумів Михеїв монолог по-своєму, по-собачому, тобто по вигляду, по інтонації, по доброті й простоті: хороша людина Михей. А втім, не так уже й важливо розуміти слова (воно навіть і не потрібно розуміти собаці), а важливо зрозуміти людину. Бім зрозумів це й ту ж мить задрімав, пропускаючи повз вуха дальшу розмову. Проте з поваги до співрозмовника він то заплющував очі, то розплющував, долаючи сон. А Михей вів своє тим самим тоном:

— Ти ось заснув, та й край. А мені не можна. Наскочить контроль: «Де Михей? Немає. Звільнити Михея. Неодмінно». Ото ж бо й воно. Спробуй лишень не бути на посту або заснути — враз же тобі в носа: «Де Михей? Немає. Звільнити Михея!» Та й край.

Крізь дрімоту Бім тільки й розбирав слова: «Михей… Михей… Михей… Та й край».

А Михей ковтнув ще разів зо два, втер вуса, посолив хлібця, понюхав і почав його їсти, водночас звертаючись до Біма:

— А я й так скажу, Чорновушко, собаці навіть краще викласти душу: тут тобі ніяких суперек — він нікому не скаже, а самому полегшає… Ось я, Михей, — охорона. З рушницею. Тепер питання: а якщо краде не один? Що Михей зробить? Нічого він не зробить. Та й усе… Закон, кажуть. Закон — добре: піймав — п'ять років йому, с-сучому синові! Еге-е! Його ж ще треба піймати, ось у чім заковика. Як піймати? Ото ж бо й воно. Ось ти — собака. Насадовлю я в кошика зайців, двадцять штук, і випущу їх одразу всіх, а тебе примушу ловити. Вони шаснуть врізнобіч — та й край. Ну, піймаєш ти одного. А інші? Дадуть драла! — Михей так розгонисто засміявся, що Бім аж голову підняв, — хоч бери та й сам усміхайся.

Одначе Бімові не до того.

Двері відчинилися. Зайшов чоловік, теж сторож, і сказав:

— Зміна. Лягай, Михею, спати.

Той добрався до лежака й одразу ж заснув. А Зміна сів за стіл на Михеєве місце, посидів трохи й помітив Біма:

— А це ще що за путало? — спитав він у Біма, очевидно, звернувши увагу на його великі очі.

Бім сів, як того велить чемність, стомлено крутнув хвостом («Хворий я, мовляв. Хазяїна шукаю»). Зміна нічого не зрозумів, як і багато