Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Лежав і ждав. Ждав він тільки одного — коли розвидниться.

Тільки-но зайнявся світанок, Бім спробував підвестися, але це було нелегко, майже неможливо. Головне, важко розігнутися з бубличка: щось застигло тепер усередині й нібито склеїло там. Сяк-так, не по-собачому, він спочатку витяг одну задню ногу, мов курка з-під крила, потім — другу, вперся обома об стіну й виповз із-під лави. Трохи полежав і поповз із павільйону. Сів. Набряклим ногам полегшало. Терплячи біль і приглушуючи його легеньким скавулінням, якось у собі, він пішов — спочатку важко, черкаючи лапами об землю, потім усе впевненіше й впевненіше.

Спробував потрошку підтюпцем — так біль у грудях менший. І ось він поволі потрюхикав і потрюхикав уперед. Збоку, звичайно, здалося б, що собака і не біжить, і не йде, а перебирає ногами, майже не ворушачи тілом. Так Бімові легше. Він відчув, що йому взагалі полегшало від трав і від руху. І він дріботів та дріботів бровкою шосе.

Ішов лівим узбіччям, навпроти зустрічних автомобілів. Він, безперечно, не знав «Правил вуличного руху на дорогах СРСР», і ніякої логіки чи цілеспрямованості, як могло здатися зустрічним шоферам, у його законному русі не було — просто інстинкт підказував: цим узбіччям мене везли сюди, цим самим узбіччям піду й назад.

Люди, що мигтіли у віконцях автомобілів, неодмінно думали: «Розумний же який собака — додержується правил руху. Але хворий». Насправді ж тут ніякого особливого розуму й не потрібно було, аби підтвердити, що відповідна стаття правил задовольняє вимоги безпеки.

Довго дріботів Бім — може, три, може, чотири години (із зупинками та відлежуваннями — більше, звичайно). Швидкість його не перевищувала швидкості пішохода, можливо, була ледь-ледь навіть більшою. І це вже добре!

Та ось він, несподівано для самого себе, впізнав ту самісіньку автобусну зупинку, на якій вони завжди виходили з Іваном Івановичем перед початком полювання: Впізнав!

Біля павільйону стояли люди, чекаючи автобуса. Бім затримав ходу, не доходячи до них, ї повернув ліворуч, на ту дорогу, якою часто ходив на полювання. Хтось засвистів йому вслід, хтось залюлюкав, хтось гукнув: «Скажений!» Бім не звертав уваги. Він навіть намагався прискорити ходу, пробуючи бігти чвалом, але це йому не вдалося, швидкості не додав, а тільки стало ще важче.

Головне — туди. Туди, де, можливо, був недавно або скоро буде Іван Іванович. Туди, вперед.

Бім трюхикав до лісу. На узліссі він зупинився, оглядівся й пішов у ліс. Недалечко одразу ж знайшов знайому галявинку і став біля пеньочка мов укопаний. Постояв, перевірив носом навкруг, не сходячи з місця, обійшов той пеньочок, обнюхуючи при самій землі. І раптом якось рішуче ліг біля пеньочка на опале листя: тут, ось тут завжди сидів Іван Іванович перед полюванням. Бім витягнув голову і терся, терся нею об жовте листя на тому місці, де стояли колись ноги його друга, хоча всякі запахи давно вивітрились. А день той був теплий-теплий!..

Буває пізньої осені, навіть і після заморозків, повернеться літо й зачепить осінь вогняним хвостиком. І осінь розтане, розніжиться й притихне, мовби ласкавий собака, якого гладить жінка. І тоді ліс запахне прощальним ароматом опалого листя, рубіновими плодами шипшини і бурштином барбарису, терпким і гострим, як перець, копитняком, ніким не займаним білим грибом, який уже розвалився, просочився водою, але все ще запашний і нагадує про минулі погожі дні; і попливе лісом усміхнений добрий дух від сосни до берези, від берези до дуба, а той відповість могутніми пахощами сили, міцності лісової і вічності. У пахощах лісу є щось вічне і невигубне, особливо відчутне у теплі, м'які й лагідні прощальні, останні дні пізньої осені; вона вже пережила нудні дощі, злющі наскоки заморозків і набридливих голок інею, що обгорнули геть-чисто все: це вже відійшло, це вже у минулому. І ніби осінь, засинаючи, бачить сон про літо, а нам показує свої божественні видіння в усій величі одухотвореної краси і в животворних пахощах землі. Благо тому, хто зумів усе це увібрати в себе з дитинства і проніс через життя, не розхлюпавши ні краплини з дарованого природою джерела порятунку душі!

У такі дні в лісі серце стає всепрощенним, але й вимогливим до себе. Умиротворений, ти зливаєшся з природою. У ці урочисті хвилини осінніх сновидінь так хочеться, щоб не було неправди і зла на землі. І в тиші пізньої осені, овіяний її ніжною дрімотою, в дні недовгого забуття наступної зими, ти починаєш розуміти: тільки правда, тільки честь, тільки чисте сумління, і про все це — слово. Слово до маленьких людей, які будуть потім дорослими, слово до дорослих, які не забули, що були колись дітьми.

Може, тому я й пишу про долю собаки, про його вірність, честь і відданість. Про того самого собаку, який лежав цього теплого-теплого осіннього дня у лісі біля пеньочка. І тужив.

Отже, одного щасливого дня природи в лісі лежав нещасний собака Бім. А день був — боже ж ти мій! — теплий-теплий!

Проте земля була холодною. Тому Бім згорнувся біля пеньочка, наче біля ніг хазяїна, відпочив трохи та й пішов помалу лісом, щось вишукуючи. Захотілося їсти. Коло недавно спиляного осокора він почав гризти соковиту його кору, смачну, улюблену їжу лосів. Чи догадувався Бім, що й ця кора — цілюща для нього?

А втім, людям, може, й невтямки, що найтонше чуття собак певно, відрізняє корисні запахи від шкідливих. Адже не захотів же Бім їсти отруйний копитняк, а біля кореня валер'яни зупинився. Чому собаки й коти люблять її запах? Теж невідомо. Але Бім сяк-так длубнув раз і вдруге м'яку, пухово-листяну землю, відгриз корінець і з'їв. І ще з'їв. Корінь валер'яни майже на поверхні — дістати його неважко. З'їв